Маріанна Малина - Via Combusta, або Випалений шлях

Захекані, ми зустрілися, як і домовилися, біля камер схову. Тут стояла група дивних туристів, схожих на помість буддистів із фольклорним ансамблем, а їхні величезні наплічники були недбало навалені поряд. Туристи гуртувалися навколо хлопця, що бриньчав на гітарі та скидався на їхнього гуру. Хлопець був худим, високим, у подертих блакитних джинсах. А ще в нього було довге волосся, заплетене в косичку, та сережка у вусі у вигляді пробитого серця, яка теліпалася в такт акордам. Поряд стояла невисока русява дівчина в народному вишиваному костюмі й підігравала йому на сопілці.

Гітарист заспівав приємним тихим голосом:

Я знаю места,

Где в тени золотой

Бредут янычары посмертной тропо-о-ой…

Потім його погляд ковзнув нами з Шулею, і він ледь усміхнувся кутиками рота, немовби даючи згоду сховатися за їхніми речами, потім приплющив очі й затягнув:

Где дом покорен,

Где солёный забор,

Где проповедь вишням читает прибо-о-ор.

Мені здалося, що ми можемо тут безпечно сховатися. Схоже, ці хлопці нас не здадуть. Ми всілися за їхньою поклажею і під награвання сопілочки стежили за нашими переслідувачами. Вітьок уже був майже поряд із нами і розгублено шарив поглядом по незворушних туристах. Русява дівчина з сопілкою посміхнулася Вітьку і в такт пісні похитала головою. Гуру співав далі, відбиваючи ритм ногою:

Где роза в слезах,

А калган [1] Калган (від тат. kalgan) — голова. — в серебре… [2] Текст із пісні «Ангел дощу», група «Акваріум».

Тим часом до компанії вже підгрібав Саньок. На його буряковому обличчі пролисинами виступили білі плями. Дурнуватий вигляд Вітька, та ще й із порожніми руками, явно не додав йому гумору. Навіть із нашої схованки було видно, як Саньок нервово посіпує носом. Він зупинився біля туристів, пошарив околицями поглядом, та не знайшовши нічого підозрілого, люто витріщився на Вітька. Той на це тільки безпорадно знизав плечима.

На Шулю напала гикавка, він сповз униз і затиснув рот обома руками. Я теж зсунувся нижче. Серце калатало, як навіжене. За деякий час я знову обережно вистромив голову. Саньок, досі буряковий та спітнілий, розмовляв із кимсь по рації, а Вітьок із цікавістю роздивлявся русоголову красуню. Договоривши, Саньок смикнув замріяного Вітька, вони повернули і попрямували назад.

— Все, вони пішли… — прошепотів я.

— Ну, що робитимемо? — тихо запитав Шуля, знову гикнув і витер розчепіреною рукою вологий лоб.

Я глибоко зітхнув:

— Мабуть, доведеться знову розділитися і добиратися додому поодинці…

— Що? — Шуля проковтнув слину, а його й так чорні очі ще більш потемніли з переляку.

— Слухай, Шулю, — я задумливо почухав потилицю, — мені здається, що вони полюють тільки на мене…

Шуля вирячився на мене і ще раз гучно гикнув і прошепотів:

— Ага! А на біса ти їм здався?

— Не уявляю… — я знизав плечима. — Але план такий: я спробую вибратися першим, ти поки сиди, може, ти їм і не потрібен…

Шуля заперечливо захитав головою:

— Ліпше разом…

— Ні… Я піду сам.

Шуля безпорадно подивився на мене:

— А як ти звідси поїдеш? Біля автобусів геть усе видно…

— Може, на таксі? — припустив я.

— За що? — запитав Шуля.

Я вигріб із кишені жалюгідну купку монет. Струснув ними і запхнув знову в кишеню:

— Скажу, що дома розрахуюся… попрошу.

Шуля недовірливо скривився.

— Ну, не знаю… Діятиму за обставинами… — відмахнувся я від нього.

Ми трохи помовчали. Туристи вже завели іншу пісню. Групка тихо підспівувала гітаристу. Хтось із них витягнув ще й бубон. Від цієї пісні хоч віяло надією:

Кто любит, тот любим,

Кто светел, тот и свят;

Пускай ведёт звезда тебя дорогой в дивный сад… [3] Текст із пісні «Город Золотой», група «Акваріум».

— Ну, що Шулю, — я стулив кулак, і ми стукнулися зверху й знизу кулаком об кулак — на щастя, — я пішов!

— Давай! — відповів Шуля, досі тримаючи кулак стиснутим.

Я підвівся. І вийшов зі схованки. Гуру хитро примружив на мене очі, а русоголова панянка з сопілкою чарівно всміхнулася.

Спочатку я не бачив «братків». Я йшов спокійно, аби не привертати уваги. Коли я їх засік, то збагнув, що мені доведеться пройти поруч із ними. Вони стояли біля виходу і поки не дивилися в мій бік. Я обережно, майже навшпиньках, попрямував до дверей і хотів тільки одного: щоб вони не оберталися. І я майже встиг. Але за хвилину хребтом відчув на собі погляд, інстинктивно прискорив ходу і почув: