Маріанна Малина - Фіолетові діти

Я хочу сховатися від зовнішнього світу. Впасти на дно. Зануритися в глей. Прикинутися замуленим камінцем чи темним від часу корчем, що поріс водоростями.

Не підходьте до мене.

Не помічайте.

Забудьте.

Я відгороджуюся від світу, та він уперто лізе в мої думки. А може, й у сни? Щось спалахує з підсвідомості, та не встигнувши набути хоч якихось свідомих рис, заповзає назад. То зелені очі того підлітка — то перелякані очі Альони.

Доведеться трохи все розплутати. Спокійно, без сторонніх…

Не те щоб я зовсім не вірила Альоні. Одразу ж, коли сходила до неї на урок, я проглянула особові справи всіх учнів. Особливо уважно оту групу «відсутніх». Їх у класі було семеро. Майже всі — відмінники. У дивного зеленоокого хлопця звичайна і аж занадто бездоганна характеристика. Та чує моє серце, що саме він — неформальний лідер у їхній групі.

Кирило Хорольський, народився 24 лютого 1992 року. За час навчання виявив себе добросовісним учнем. Відмінник із першого класу. Мислить творчо. Має надзвичайні успіхи в математиці. Неодноразово брав участь в олімпіадах із математики та фізики. Пропусків занять без поважних причин не має. Характеризується як дисциплінований учень. Зі всіма учнями в класі має рівні стосунки і має заслужений авторитет в колективі. У спілкуванні з учнями та вчителями завжди ввічливий і доброзичливий. Має спокійний, врівноважений характер. Порушень дисципліни немає.

Виховується в неповній сім’ї. Мати — Хорольська Антоніна Сергіївна, працює генеральним директором банку «Мрія».

Все. Зачепитися практично ні за що.

Друга особова справа, на яку я звернула увагу, проглядаючи папери, свідчила про цікаву біографію дівчини, що вразила мене своїм велетенським кільцем у вусі й трохи дивним макіяжем.

Майя Верболаз, народилася 21 березня 1993 року. Нашу школу почала відвідувати з п’ятого класу, до цього вчилася за межами України — в Японії. (Нічого собі!) Відмінниця. За вдачею — лідер. Іноді буває занадто активною, нестриманою, але серйозних порушень дисципліни немає.

Батько — Верболаз Іван Григорович, учений-сходознавець, лінгвіст, професор.

Мати — Верболаз Ірина Степанівна.

Обоє працювали при посольстві в Японії.

(Непересічні особи, а дочка навчається в звичайнісінькій школі. Цікаво…)

Вчора я зустрілася з Кирилом. Він прийшов, як і обіцяв, після уроків. Я хотіла ввести його в транс, щоб довідатися, що ж такого вони робили з Альоною. Мабуть, цього не варто було робити.

Спочатку я спробувала його заплутати, відволікти. Розпитала про конфлікт з однокласницею. Про проблеми в школі. Звісно, ніяких особливих відповідей не отримала. Він відверто нудився. Підкинула йому звичайнісінький письмовий тест, потім увімкнула тиху музику для релаксації, вмовила розслабитись, уявити те, уявити се, мені здалося, що вже повністю його контролюю. Я намагалася перевести його на глибший рівень трансу. Але наштовхнулася в Кирилові на такий спротив, на який не чекала. Спробувала переломити його і… втратила свідомість. Гадаю, він чудово зрозумів, що я хотіла зробити… Він мені не довіряв. Боявся? Впевнена, що він має здібності. Але які?

В Альоні я завжди відчувала надмірне нервове збудження. А останнім часом ще й нез’ясовану, зовсім не збагненну для мене тривогу. Я мала її заспокоїти. Зрозуміти її. Витягнути з‑під завалів забобонних страхів… Я думала, вона трохи відпочине, і я з нею поговорю.

А вона…

Невже це тільки через учнів? Може, там ще щось? Але вона ж нічого не розповідала…

Як же ж вона могла так зненацька…

Як?!

Навіщо вона так вчинила зі мною!

Як я не люблю думати про це! Ні, не тільки не люблю. Я не хочу навіть згадувати!

Про… про… смерть…

Я волію закинути сам факт існування цього незбагненного і моторошного явища далеко-далеко, в глибокі підвали підсвідомості, зачинити ляду, забити великими цвяхами і ніколи, ніколи не повертатися назад, і навіть не дивитися в той бік.

Бо вони теж… так колись вчинили. Мої батьки. Поїхали і не повернулися. Обоє. Загинули в автокатастрофі.

Від них на згадку зосталася мені тільки квартира, в якій я зараз і живу. Старе помешкання, з високими стелями, велетенськими дверима та рипучою підлогою. У них усе бракувало часу зробити ремонт…

Минуло майже сім років. А я і тепер відчуваю огиду до тих метушливих днів. Похорон. Поминки. Все було таким фальшивим. І співчуття родичів, які були перш за все зацікавлені в батьківському бізнесі. І вдавана любов батькової сестри, тітки Тамари, що врешті-решт забрала усе добро і мене теж, як доважок до трофею…