Маріанна Малина - Фіолетові діти

— Що сталося, Ігорю? — намагаюсь оговтатися від його вторгнення, та мені таки цікаво, як це він дійшов до такого життя…

— Пробач мені, Дариночко! Мені так погано, так погано… Зайшов тебе поздоровити, — без особливої логіки веде він далі. Пакет із мандаринками в його руках знову небезпечно хитається, й Ігор, щоб утримати рівновагу, однією рукою притуляється до стінки. — Пробач мені… ну, що мені зробити, щоб ти мене пробачила? Щось мені зовсім кепсько… Давай вип’ємо?

Мені чомусь робиться шкода його. І ще я розумію, що мені зараз його ніяк не витурити. Тому мовчки йду до кухні. Ігор за мною.

— Ти мені вибачаєш, Даринко? Ну, скажи? — запопадливо продовжує він, вивантажує нарешті свої мандарини на стіл та виймає з кишені плитку шоколаду. — Де в тебе бокали?

Він по-хазяйськи дістає два скляні фужери з моєї полиці, ставить на стіл і починає відкорковувати пляшку.

— Ти в мене, як «луч свєта в тьомном царствє…», а життя таке повне лайно… — балагурить Ігор, наморщивши лоба від зусилля, і пляшка з тихим сичанням відкупорюється.

— Я профі! Бач, як відкрив! Не пролив ані краплі…— хвалиться він та розливає шампанське по фужерах. Воно піниться, але Ігор, мабуть, дійсно профі, якщо і п’яним примудряється не пролити і тут.

— Мир, Даринко? — дивиться на мене з піднятим фужером.

Я думаю, що з п’яним краще не сперечатися, тому теж підіймаю шампанське.

Ігор випиває й одразу наливає ще. Я з підозрою дивлюся на нього, мені здається, що пити йому більше вже аж ніяк не можна. Але він не зважає. Очі в нього робляться ще блискучішими, а язик дедалі більше заплітається.

— Ми, знаєш, скільки зараз працюємо? Ми так працюємо… Світу білого не бачимо… — белькотить Ігор і чистить мандаринку. — У нас тепер така апаратура… Нова… І такі специ…

Ігор показує великого пальця, мовляв, кльові специ…

— Тож не бійся… — самовпевнено шкіриться він та закидає мандаринку до рота.

Я дивлюся на нього і не впізнаю — щось у ньому з’явилося нове. Те, чого раніше я в ньому не помічала. І справа не тільки у відірваному ґудзику. Щось у погляді — немовби хтось перемкнув невидимого тригера всередині нього, і його очі зробилися жорсткими, колючими… наче це і не Ігор зовсім, а якась інша людина.

— Ми їх виловимо всіх, як бліх… Цих суперлюдей… Ну, чого ти не п’єш? Випий зі мною! — доливає мені Ігор та бере до рук мандаринку. Кладе її на долоню.

— Вони у нас знаєш зараз де? Ось тут! — він стискає кулака і розчавлює мандаринку, з якої починає текти сік.

У хисткому світлі свічок мені на секунду здається, що з його руки стікає кров. Червона, густа, вона ллється поміж пальцями на білу скатертину. Я на мить стуляю повіки очі, а коли розплющую, то бачу тільки розчавлену мандаринку, яку Ігор усе ще тримає в руці.

Ви помічали, що першого січня не існує? Тобто воно існує на календарі. Але свідомість його не сприймає. Тридцять перше не викликає ніяких сумнівів — і саме тридцять перше триває до самого другого січня. Якщо не спати ніч, розум буде вважати, що то все один день, який чомусь виявився занадто довгим. У мене принаймні завжди так. За тридцять першим одразу настає друге.

І взагалі — вихідні минають дуже швидко.

А сьогодні такий самий сірий, буденний зимовий день, як завжди. Я йду до школи. Мені зовсім не хочеться на роботу і навіть, уперше в житті, кортить запізнитися…

Я йду повільно і розглядаю авта, що проїжджають повз мене.

Раптом біля мене зупиняється стильна чорна машина з тонованими шибками. Дверцята відчиняються, і я бачу усміхненого «дона» Селезньова.

— Доброго ранку, Дариночко, може, підвезти? — галантно запитує Олександр Дмитрович, потім багатозначно дивиться на годинник: — Бо ви вже трохи спізнюєтеся на роботу…

«Яке тобі діло до моєї роботи», — роздратовано думаю я та люб’язно відмовляюся:

— Спасибі, Олександре Дмитровичу, але мені вже недалеко, я пішки…

— Ні, ні, Дариночко, не треба бути такою сором’язливою, мені зовсім не важко зробити для вас цю невеличку послугу… — він несподівано вилазить з авта та, обнявши мене по-братерськи за плечі, м’яко підштовхує до машини і відчиняє переді мною дверцята. — Прошу…

Я під його наполегливими поштовхами опускаюся на переднє сидіння. На задньому помічаю красуню-білявку.

— Знайомтеся, — повертається до неї Олександр Дмитрович. — Це Лариса Романівна, спеціаліст із сугестології та сугестопедії. Її батько особисто знав самого Лозанова [22] Георгі Лозанов — болгарський педагог і психолог, що розробив у 1960‑ті роки метод сугестопедії, який використовується для прискореного вивчення іноземних мов. ! Зараз, щоправда, ми пішли значно далі…