Морган Райс - Завдання Героїв

Юрба привітала їх оплесками, і напруга, що панувала в залі, спала. Чоловіки енергійно заговорили між собою. До Тора підійшло одразу стільки лицарів, що він не знав, в який бік повертати голову.

“Це Альгод з Південної Провінції”, – сказав йому Ріс, представляючи одного з лицарів.

“А це Камера з Низьких Боліт… А це Базикольд із Північного Форту…”

Скоро всі імена сплутались у його голові. Він був схвильований. Йому було важко повірити, що всі ці лицарі хочуть познайомитися з ним. Вперше в житті він почувався таким поважним та достойним. Він розумів, що цей день не повториться. Вперше в житті в нього прокинулось відчуття власної значущості.

І він не міг перестати думати про Естофеля.

Тор дивився в усі боки вітаючи людей, чиї імена пропливали повз – імена які він вже не намагався запам’ятати. В цей час до нього, крізь юрбу лицарів, прослизнув посланець. Він приніс невеликий сувій, який вклав у долоню Тора.

Тор розгорнув його і прочитав послання, виведене красивими, витонченими літерами:

“ Зустрінемося на задньому дворі. За воротами”.

Тор відчув ніжний тонкий аромат, який доносився від рожевого сувою. Він був здивований, адже там не було підпису.

Ріс нахилився і пробіг очима по посланню через плече Тора, і пирснув від сміху.

“Здається, моя сестра накинула на тебе оком”, – сказав він, посміхаючись. – “На твоєму місці, я б вже пішов, вона ненавидить чекати”.

Тор відчув, що червоніє.

“Ти потрапиш на задній двір через ті ворота. Поспішай. Вона може швидко поміняти своє рішення”, – Ріс посміхався, дивлячись на нього. – “Я хотів би, аби ти став членом нашої родини”.

Тор спробував слідувати вказівкам Ріса, пробираючись через залюднений замок, але це було нелегко. У цьому палаці було занадто багато поворотів, прихованих таємних ходів, довгих коридорів, які, здавалося, вели тільки до ще більшої кількості коридорів.

Він пригадав у пам’яті вказівки, які йому дав Ріс, зробив ще кілька кроків, повернув в інший коридор і, нарешті, зупинився перед невеликими арочними дверима з червоною ручкою – саме такою, про яку йому сказав Рис – і штовхнув її.

Тор поспішив вийти у двір і був вражений різким світлом літнього дня. Він відчув себе краще, опинившись на вулиці, за межами задушливого замку, дихаючи свіжим повітрям, відчуваючи на своєму обличчі сонячні промені. Він примружився, давши своїм очам час звикнути до яскравого світла, після чого озирнувся. Перед ним розкинулися королівські сади, живопліт був ідеально підрізаний і мав різні форми, утворюючи акуратні ряди, між якими проходили звивисті стежки. Тут були фонтани, дивовижні дерева, сади зі стиглими ранніми літніми фруктами і поля квітів усіх розмірів, відтінків і форм. Від такого видовища у нього перехопило подих. Йому здавалося, що він опинився на живописному полотні.

Тор дивився по сторонах у пошуках Гвендолін, його серце шалено калатало. Задній двір був порожній. Тор припустив, що він, ймовірно, призначався тільки для королівської родини, відгороджений від інших людей високими кам’яними стінами саду. Тим не менш, він шукав її скрізь та не зміг знайти.

Він подумав, що, можливо, її послання було всього лише розіграшем. Певно так і було. Ймовірно, вона всього лише знущається над ним, селюком, розважається за його рахунок. Зрештою, як міг хтось її рангу всерйоз ним зацікавитися?

Тор знову перечитав її записку, після чого згорнув її, з соромом. Над ним посміялися. Яким же він був дурнем, він надіявся на щось. Глибоко в душі йому було боляче.

Тор розвернувся і вже готовий був піти назад до замку, посупивши голову. Як тільки він підійшов до дверей, пролунав голос.

“І куди ти зібрався?” – радісний голос нагадував пташиний спів.

Тор задумався, чи це не плід його уяви. Він озирнувся, шукаючи її поглядом, і вона була тут. Сидячи у затінку під стіною замку, вона посміхалась. На ній було вишукане королівське вбрання – сукня з численними воланами з білого сатину з рожевим оздобленням. Вона виглядала ще прекрасніше, ніж він пам’ятав.

Це була Гвендолін – дівчина, про яку Тор мріяв з самого першого дня їх зустрічі – про її мигдалеподібні блакитні очі, довге, полуничного кольору волосся, про посмішку, яка осяяла його серце. На ній був великий біло-рожевий капелюшок, що захищав її від сонця. Очі її світилися. На мить йому хотілося обернутися і подивитися, чи не стоїть хто за ним.

“Гм…” – почав Тор. – “Я… гм… не знаю. Я… гм… збирався зайти всередину”.