Морган Райс - Завдання Героїв

Тор хотів бути сильним, упевненим у собі та відважним, як і годиться гарному лицарю. Як розказував йому Ерек. Для нього краще було зустріти смерть зараз, аніж завжди її боятися. Він намагався підняти підборіддя і сміливо йти уперед; навіть пришвидшити свій крок і йти на кілька футів перед іншими. Його серце калатало, але він відчував свої страхи.

“А що саме ми патрулюємо?” – поцікавився Тор.

Щойно він це сказав, він зрозумів, що це може бути дурне питання, і він очікував, що Елден кепкуватиме з нього.

Але, на його подив, у відповідь він почув лише тишу. Тор подивився і побачив білки очей Елдена. Він зрозумів, що Елден ще більш наляканий. Це, принаймні, надало Торові деякої впевненості. Тор був молодше і менше за Елдена, але не віддавався страхові.

“Я думаю, ворогів”, – нарешті промовив Ріс.

“І хто це” – спитав Тор. – “Як вони виглядають?”

“Тут є найрізноманітніші вороги”, – відповів Ріс. – “Ми зараз у Вільдах. Тут панують нації дикунів, різноманітні види й раси злих істот”.

“Але в чому сенс нашого патруля?” – спитав О’Коннор. – “Чого ми можемо досягти, роблячи це? Навіть якщо ми знищимо одного чи двох ворогів, чи це зупинить мільйони інших?”

“Ми тут не для того, щоб вразити ворога”, – відповів Ріс. – “Ми тут для того, щоб про нашу присутність знали, від імені нашого Короля. Щоб вони знали, що не слід підходити надто близько до Каньйону”.

“Мені здається, що краще було б чекати, коли вони намагатимуться перейти його, і вже тоді боротися з ними”, – сказав О’Коннор.

“Ні”, – відрубав Ріс. – “Краще тримати їх на відстані. Це причина наших патрулів. В усякому разі, так говорять мої старші брати”.

Торове серце калатало. Вони продовжували заглиблюватися в ліс.

“Як далеко ми повинні зайти?” – вперше озвався Елден; його голос тремтів.

“Хіба ти не пам’ятаєш, що казав Колк? Ми повинні знайти малиновий стяг і принести його назад”, – відповів Ріс. – “Це буде доказом того, що наш патруль зайшов достатньо далеко”.

“Я ніде не бачив знамено”, – підключився О’Коннор. – “Насправді, я майже нічого не бачу. Яким чином ми повернемось назад?”

Відповіді не прозвучало. Тор теж про це думав. Як вони можуть знайти стяг у темряві ночі? Він почав задаватися питанням – чи це не жарт, не вправа, чи це часом не одна з тих психологічних ігор, у які грають з хлопцями у Легіоні. Він знов подумав про слова Ерека, про своїх ворогів при дворі. В нього були негарні відчуття щодо цього патруля.

Раптом пролунав жахливий верескливий звук – щось велике шугануло серед гілля та перебігло їхній шлях. Тор витягнув свій меч. Інші зробили те саме. Повітря наповнив металічний звук мечів, які висуваюлися з піхов. Вони стояли на місці, тримаючи мечі перед собою, нервово розглядаючи темряву.

“Що це було?” – прокричав Елден. Його голос тріщав від страху.

Тварина знов перетнула їхній шлях, ломлячись з одного кінця лісу в інший. Цього разу вони змогли добре її розгледіти.

Плечі Тора розслабились, коли він впізнав її.

“Просто олень”, – промовив він з полегшенням. – “Найдивніший олень, якого я коли-небудь бачив. Але, тим не менше, олень”.

Ріс розсміявся. Це був заспокійливий шум. Його сміх здавався занадто зрілим для його віку. Коли Тор почув цей сміх, він зрозумів, що це сміх майбутнього Короля. Він відчув себе краще і теж засміявся. У страху очі великі.

“Я не знав, що твій голос тріщить, коли ти боїшся”, – сміючись, дражнив Елдена Ріс.

“Якби я тебе бачив, я б тобі показав”, – огризнувся Елден.

“Я добре тебе бачу”, – відповів Ріс. – ”Іди, спробуй”.

Елден зиркнув на нього, але не наважився підійти. Замість цього, він засунув свій меч назад у піхви. Те саме зробили й інші. Торові подобалось, що Ріс провчив Елдена: той знущався з усіх і заслужив на відповідь. Він захоплювався безстрашністю Ріса, адже Елден був удвічі більший за нього.

Нарешті Тор відчув, що напруга потроху покидає його тіло. Вони пережили перше зіткнення, крига скресла, і вони все ще були живі. Він відкинувся і засміявся, щасливий з того, що живий.

“Смійся-смійся, зайдо”, – промовив Елден. – “Подивимося, хто буде сміятись останнім”.

“ Я сміюся не над тобою”, - подумав Тор . – “Я просто радий з того, що живий”.

Він не став нічого говорити, бо знав – що б він не сказав, це не змінить ненависті Елдена по відношенню до нього.

“Дивіться!” – закричав О’Коннор. – “Там!”

Тор примружився, але насилу міг бачити те, на що вказував його друг в непроглядній темряві. Зрештою, він побачив – стяг Легіону, що звисав з однієї гілки.