Ентоні Берджес: Механічний апельсин

— Перепрошую, пані, що змушений вас потурбувати, але ми оце з приятелем вийшли прогулятись, і йому раптом стало зле. Так скрутило, що він стогне й конає на дорозі. Чи не дозволите, ласкава пані, скористатися вашим телефоном, щоб викликати швидку допомогу?

— У нас телефону немає, — відказала дєвочка. — На жаль, немає. Зверніться до когось іншого.

З маленького котеджу долинало клацання — там хтось друкував на машинці. Потім клацання урвалось, і пролунав чоловічий голос:

— Що там таке, люба?

— А може, ви зробите таку ласку, — мовив я, — й винесете склянку води? Схоже, йому просто забило памороки. Мабуть, умлів, тільки й того. Дєвочка трохи повагалась, а тоді відказала:

— Зачекайте.

Вона пішла по воду, а мої три кенти тихенько вилізли з машини, крадькома підійшли до мене й понатягали маски. Я теж натяг маску, а тоді просунув клешню в двері й легко від’єднав ланцюжок. Заколисана моїм ввічливим голосом, дєвочка не замкнула двері на засув, хоч я був для неї просто нічний незнайомець. Учотирьох ми з ревищем удерлися до того чепурненького котеджика. Дим, як завжди, клеїв шута — підстрибував, вигукував соромітності. Зі смєхом ми вскочили до кімнати, де було світло, й побачили ту дєвочку, що лякливо скулилася, — молоденька вродлива мочалка з високими грудьми. Поруч сидів чєловєк, її муж, також молодий, в окулярах у роговій оправі. На столі стояла друкарська машинка, скрізь валялися аркуші паперу, а в одному місці вони лежали охайним стосиком — певно, щойно віддруковані. Перед нами знову був інтелігент-книголюб, як і той, що над ним ми познущалися кілька годин тому, одначе цього разу письменник, а не читач.

— Що таке? — здивувався він. — Хто ви? Як ви посміли зайти до мого будинку без дозволу?! — Голос і руки в нього тремтіли.

— Не бійся, — заспокоїв я його. — Якщо в серці у тебе страх, молися, брате, і він миттю розвіється.

Джорджі й Піт рушили шукати кухню, а Дим стояв біля мене з роззявленою пастью й чекав наказу.

— А це що таке? — спитав я, беручи до рук стосик віддрукованих аркушів. Муж в окулярах у роговій оправі аж затрусився.

— Я й сам хотів би це знати? Що таке? Чого вам треба? Забирайтеся геть, поки я вас не викинув!

Сердега Дим, виряджений у маску Пе Бе Шеллі, вибухнув смєхом і зарохкав.

— О, то це книжка! — проказав я. — Книжка, яку ти пишеш. — Голос у мене раптом став хрипким. — Я завжди захоплювався людьми, що пишуть книжки. — Поглянувши на верхній аркуш, я побачив назву «МЕХАНІЧНИЙ АПЕЛЬСИН» — і зауважив: — Яка глупость! Де це ти бачив механічні апельсини? — Тоді почав читати вголос, наче молитву, маленький уривок: — «Спроба примусити людину, живе створіння, що росте і має право на радість, відвернутися, зрештою, від ласкавого подиху зарослих бородою Божих вуст, спроба, я б сказав, нав’язати їй закони й умови життя механічної істоти — проти такої спроби підіймаю я своє перо-меч…»

Дим глузливо пирснув, а я заржал. Потім став шматувати аркуші й розкидати клапті по підлозі. Муж-письменник трохи не чокнувся, весь пожовк і посунув на мене, зціпивши зуби й розчепіривши пальці, мов кігті. Настала черга Дима — шкірячись, він кидав у перекривлине ліцо чєловєка: — «У-тю-тю!.. У-лю-лю!» А тоді — хрясь-хрясь! — кулаком зліва, кулаком справа, і ось наш дорогенький друг уже спливає червоною юшкою — червоненьке винце на розлив, густе й повсюди, так наче його виробляє потужна фірма. Чистесенький килимок і клапті книжки, яку я вже дошматовував — вжик-вжик! — були залиті кров’ю. Увесь той час дєвочка, кохана й вірна господарева жєна, заціпеніло стояла біля каміна. Аж раптом, за кожним ударом Дима, вона почала зойкати, і це нагадувало музичний супровід його кулачній роботі. Тут із кухні повернулися Джорджі й Піт. Обидва щось жували, не скинувши масок, — це чудово можна було робити й так. Джорджі тримав в одній лапє холодну пташину ніжку, а в другій — півбуханця хлєба, щедро намазаного маслом. Піт прийшов із пляшкою пива, що пінилося через горлишко, і з добрячим шматком кексу з коринкою. Хлопці почали підбадьорювати Дима — гоп-гоп-гоп! — а той витанцьовував навколо письменника і гатив його кулаками. Кінець кінцем чєловєк заплакав над сплюндрованою справою свого життя, і в його розбитій, закривавленій пасті забулькало:

«У-ю-ю-юй!» Мої кенти не переставали жувати, і коли вони вигукували, то в їхніх пащеках можна було побачити шматки їжі. Такого я не міг терпіти — це просто гидота. Тому гримнув:

— Облиште жратву! Я вам не дозволяв! Візьміть цього чєловєка й тримайте так, щоб він усе відєл і не шарпався.