Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

— Дякую, Артем’єв! Тепер ви заслужили моє довір’я. Адже я бачила, як вас мучив Палій, якого я шукаю з такою впертістю. Скажіть, признайтеся, хіба вам не спадало на думку, що Палій утік від мене, а я, — вперта, закохана дівчина, — ганяюсь за ним по світі, сподіваючись повернути його кохання? — Я мимоволі почервонів. — Ви були настільки тактовні, що не ставили мені таких запитань. Ну, то знайте, що Палій мій друг і товариш по університету, але не більше. А коли й більше, то зовсім не так, як ви думали. Палій дуже талановитий молодий учений, винахідник. Але надзвичайно захоплюється, непостійний. Ми з ним ще на останньому курсі університету почали одну наукову роботу, яка обіцяла зробити переворот в галузі електротехніки. Ми розподілили ролі і йшли до однієї мети, як робітники, які проривають тунель з двох боків, щоб зустрітися в одній точці. І ми були вже недалеко від цього. Всі записи вів Палій у своїй записній книжці. Несподівано його командирували в Свердловськ. Він виїхав так поспішно, що не залишив мені своєї записної книжки. Він завжди був неуважний. Я писала йому в Свердловськ, але відповіді не дістала. Потім він надіслав мені листівку з Владивостока, обіцяючи скоро приїхати. Відтоді я про нього нічого не знаю. Я довідувалась у Свердловську, у Владивостоці, хотіла навіть сама їхати туди. Я дізналась тільки, що його переведено у Владивосток, але там сліди його губляться. Я пробувала сама вести роботу далі, але мені бракувало багатьох формул та розрахунків, зроблених Палієм. Колись я докладно розповім про цю роботу. Вона стала моєю ідеєю-фікс, моїм кошмаром. Вона заважала мені займатися іншими роботами. Кинути на півдорозі таку проблему! Я й зараз не розумію цієї легковажності генія, або ж генія легковажності, яким є Палій. Тепер ви зрозумієте, чому звістка про нього так схвилювала мене. Я не применшую значення ваших робіт, Леоніде. Але повірте, всі персики та мандарини світу не варті того, що дало б нашій країні завершення роботи Палія і його скромної співробітниці. От і все. Про решту дізнаєтесь іншим разом. У вас і справді препоганий вигляд. Ідіть і лягайте!

— А ви?

— Я теж відпочину трохи.

Але Тоня не відпочивала. Поки я видужував від гірської хвороби, вона пішла у відділ кадрів головного управління Кец. Там їй довелося перебороти чимало перешкод. Вона дізналася, що потрапити на Зірку Кец не так-то й легко. Щоправда, ракетне сполучення між Зіркою і містом Кец підтримувалось регулярно: щодня одна-дві ракети вилітали з ракетодрому і прибували з Зірки. Але пасажирами приймали лише робітників та службовців, які законтрактувалися на певний строк. Фізики і біологи були потрібні. І от Тоня, не довго думаючи, законтрактовує себе і мене на рік.

Все це вона жваво розповіла мені, сидячи біля мого ліжка: я ще почував себе слабим і не підводився. Потім вона вийняла з синього шкіряного портфеля папери та самописне перо і простягнула мені надруковану на папері заяву.

— Ось ваша. Підпишіть. Я договорилась і про вас. Адже ми їдемо разом, ви згодні?

— Так, але… цілий рік…

— Не турбуйтесь. Я все з’ясувала. Управління не дуже строго додержує цього пункту контракту. Незвичайність обстановки, умов існування, клімату — взято на увагу. І хто буде переносити погано…

— Клімат? Який же там клімат?

— Я маю на думці житлові приміщення Зірки Кец. Там можна зробити всякий клімат, з якою завгодно температурою і вологістю повітря. Але повітряне тиснення підтримується менше, ніж на поверхні Землі — це для того, щоб зменшити різницю тиснень між атмосферою в ракеті і безповітряним простором поза нею. Чим менша ця різниця, тим тонші можуть бути стіни ракети, тим менша її вартість і вага, чим менша вага, тим менше пального, тим менші витрати на польоти.

— Значить, там приблизно така ж розріджена атмосфера, як тут, на висоті Паміру?

— Приблизно така, — невпевнено відповіла Тоня і додала скоромовкою, — або трішки менше. В цьому, мабуть, головна перешкода для вас. Кандидатів на Зірку піддають строгому фізичному доборові і бракують головно тих, хто легко занедужує на гірську хворобу.

Через те, що я все ще відчував огидні залишки цієї хвороби, я зрадів тому, що для мене, очевидно, є шлях до почесного відступу. Проте, Тоня одразу ж заспокоїла мене:

— Але ми якось це влаштуємо. Кажуть, там є кімнати для приїжджих із звичайним тисненням атмосфери. Тиснення зменшується поступово, і приїжджі швидко звикають. Я поговорю з нашим лікарем, — і вона лукаво посміхнулась.