Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

Я вирішив «поговорити» з Джипсі.

— Джипсі! — як важко витримати погляд цих очей. — Ти не можеш пояснити, Джипсі? Погано, що ти не вмієш говорити. Хочеш, я буду вчити тебе? — Джипсі швидко закивав головою, і мені здалося, що в очах його блиснула радість. Він підлетів до мене і лизнув мою руку.

— Це значить, що він дуже задоволений. Я бачу, ви будете з ними друзями. Правда, Джипсі? — сказав Фалеєв.

Джипсі кивнув головою і почав літати навколо мене, кружляючи, як кажан.

— Ну, то як, товаришу Артем’єв, де ви будете працювати? В лабораторії фізіології рослин чи тут? — спитав мене Фалеєв.

— Не знаю, подумаю. Я, звичайно, більше знайомий з фізіологією рослин. Але робота в вашій лабораторії надзвичайно цікава. Особливо Джипсі зацікавив мене. Його я, в кожному разі, буду вчити говорити. Хто знає, може він навчиться читати і лічити.

— Цифри до десяти він прекрасно розуміє. Я показав йому на нумераторі. Тільки скажеш, і він натискає перший-ліпший номер дзвінка.

— Нехай вирішить Шликов, — сказав я. — А тим часом мені доведеться попрацювати в оранжереї. До побачення, товаришу Фалеєв! До побачення, Джипсі!

— Ось бачите! Джипсі розуміє, що ви ставите його врівень з людиною, і цінує це. Джипсі самолюбний. А Крамер ставиться до нього, як до собаки. Ніколи не привітається, і Джипсі злоститься на Крамера.

Почувши ім’я Крамера, Джипсі загарчав. Він зрозумів, очевидно, все.

Решту дня я провів в оранжереї. Крамер був у похмурому настрої, зо мною не розмовляв. Він мовчки порався біля кущів полуниць. Коли Зоріна підлітала до мене з яким-небудь запитанням, Крамер похмуро стежив за нею і за кожним моїм рухом і словом. Важко працювати в таких умовах. Я остаточно вирішив просити Шликова перевести мене в лабораторію фізіології тварин.

І по закінченні робочого дня я сказав про це Шликову. Він зрадів.

— Я вирішив значно посилити штат зоолабораторії, — сказав він. — В оранжерею я поставлю нових працівників, які сьогодні прибувають з Землі. А ви йдіть до Фалеєва. Не розумію, що з ним сталося. З кожним днем він стає безтолковішим і розгубленішим. З ним діється щось недобре.

— На мій погляд, не тільки з ним, — сказав я.

— А з ким ще? — спитав Шликов, повертаючись на своїй канапі.

— З Крамером. Це був перший чоловік, з яким я познайомився на Кеці. Тоді він був зовсім інший. А тепер я не пізнаю його. Він став якийсь дражливий, підозріливий, неврівноважений. Мені здається, з його психікою не гаразд, — сказав я.

— Не знаю. Я рідко бачу його. Та коли ви це вважаєте, треба буде показати його Меллер. До Фалеєва я переводжу і нову співробітницю — Зоріну.

— Зоріну? — вигукнув я.

— А чому б ні? Ви щось маєте проти неї?

— Проти неї — ні, нічого не маю, — відповів я. — Але, як мені здається, Крамер відчув недоброзичливість до мене саме через цю дівчину. І коли вона буде працювати в одній лабораторії зо мною…

— Ах, ось в чім річ! — розсміявся Шликов. — На Зірці Кец народились ревнощі. Тоді зрозуміло, чому Крамер раптом став неврівноваженим. Та на це не варто звертати увагу.

Що ж мені залишалося робити? Сказати, що справа не тільки в Зоріній? Що Крамер загрожував мені, підозрівав, що я з’явився на Кец, щоб украсти й привласнити відкриття самого Шликова? Що Крамер безпричинно регочеться?.. Але Шликов сказав би, причина всього цього — ревнощі Крамера. Я вирішив почекати і подивитися, як поводитиметься Крамер.

Почалося трудове життя. Я з захопленням працював у зоолабораторії. Вечорами і вихідними днями ми розважалися в клубі, в «громадському саду», в кінотеатрі, в гімнастичному залі. Молодь веселилась. Влаштовували «шаради». Згадуючи Землю, зображували, як матері вносять дітей у трамвай. Маленька Меллер вдавала з себе немовлятко. Її загортали ковдру і носили на руках, а вона «плакала». Робили верблюда з трьох чоловік, загорнутих скатертиною. Зоріна сідала на верблюда, і, поганяючи, мчала по коридору. Одне слово, розважались, як діти, і «старики» не відставали від «молоді». Крамер то реготався, як божевільний, то раптом поринав у глибоку задуму. Ні, це не тільки ревнощі. Проте, мені він дав спокій, хоч і стежив за кожним кроком.

Я познайомився з багатьма кецівцями і навіть придбав друзів. Дедалі більше розсмаковував «небесне» життя-буття і нудився тільки за Тонею.

Час від часу я говорив з нею телефоном. Але вона не повідомляла нічого особливого. Чорнобородий все ще літав десь між Марсом і Юпітером в кільці астероїдів і обіцяв незабаром прилетіти на Кец. Тоня зробила якесь чергове «надзвичайне відкриття».