Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

Що ж, нарешті, являють собою ці рухомі плями?.. Я схопився і підбіг до стіни. Учепившись за гострий виступ скелі, дотягнувся до найближчої і відірвав м’який, ніби повсть, клапоть. Він складався з дрібних ниток ялиноподібної форми. Рослини! Авжеж, це рослини! Місячний мох. Оце так відкриття! Тюрін мав рацію: на Місяці знайдеться робота і для біолога. Я відірвав другий клапоть — від бурої плями. Цей клапоть був зовсім сухий. Повернув його і побачив білясті «горішки» з подушечками-ссальцями.

Біологічна загадка. З вигляду цю рослину можна скоріше віднести до мохів. Але ці ссальця? «Корененіжки»? Рослина, яка може пересуватись, щоб іти за сонячним промінням… Її зелений колір залежить, звичайно, від хлорофілу. А дихання? Волога? Звідки вона її бере?.. Мені пригадались розмови на Кеці про небесні камені, з яких можна добувати і кисень, і воду. Ясна річ, в цих каменях є у зв’язаному вигляді кисень і водень, — елементи, що входять до складу повітря і води. А чом би й ні?.. Хіба земні рослини не є чудесними «фабриками» із надзвичайно складним хемічним виробництвом? І хіба наші земні рослини, як от, наприклад, «Ієрихонська троянда», не мають здатності завмирати від спеки та відсутності вологи і знову відживати, зеленіти, бувши поставлені в воду? Місячної холодної ночі ці рослини сплять, а при світлі Сонця «хемічна фабрика» починає працювати, виробляючи все, що потрібно для життя. Рух? Але й земні рослини не зовсім позбавлені його. Пристосовуваність же організму безмежна.

Браво, Артем’єв! Ти відкрив рослини на Місяці. «Місячний мох Артем’єва», — це краще, ніж Артем’євські гейзери.

Я назбирав повну торбу моху і в найкращому настрої рушив назад, щоб скоріше похвалитися своєю знахідкою.

Пройшов до кінця бокового каньйону, звернув праворуч, ще раз праворуч і спинився. Тут я повинен був побачити блискучі розсипи рубінів та діамантів, але не побачив їх. Пішов назад, повернув у другий каньйон. Зовсім незнайоме місце. Ось що значить розпорошити свою увагу. Поки я думав про мох, збився з дороги. Але нічого. Треба тільки швидше вийти на головний каньйон, там дорога пряма.

Я прискорив кроки. Уже не йшов, а стрибав. І раптом спинився здивований. Переді мною викривалось урвище із зовсім незнайомим краєвидом. По той бік прірви височіли гірські пасма. Серед них вирізнялися три гірські вершини зовсім однакової висоти. Вони виблискували, як голови цукру. Я ще ніколи не бачив таких білих вершин.

Розуміється, це не сніг. На Місяці не може бути снігу. Можливо, що гори крейдяні або гіпсові. Але справа не в горах, а в мені. Я заблудив, і заблудив як слід. Це було очевидно. Мій чудовий настрій змінився тривогою. Увесь цей незвичайний місячний світ раптом ніби повернувся до мене другим боком. Який ворожий був він людині! Тут немає ні наших земних лісів, ні ланів та лук з їх квітами, травами, рослинами, птахами й тваринами. Тут немає річок і озер, багатих на рибу. Місяць — скнарий Кощей, який не нагодує і не напоїть людину. Заблудивши на Землі, можна цілими днями підтримувати своє існування хоча б корінням рослин. А тут? Крім голих скель — анічого. Хіба що тільки цей мох. Але він, мабуть, такий же неїстівний, як пісок. А якби навіть навколо мене були молочні річки та кисільні береги, я все одно загинув би з голоду, терплячи муки Тантала, бо не міг би зняти свого скафандра.

Скафандр! Я згадав про нього, і ніби льодовий холод світових просторів пройшов у моє тіло. Вся «місячна» атмосфера, яка дає мені можливість дихати і жити, вміщена в одному балоні за моєю спиною. Її стане на шість годин, ні, менше, бо минуло вже годин зо дві, як я поновив запас кисню. А далі? Далі смерть від задухи. Швидше вибратись до великого каньйону, поки не вичерпався запас кисню і фізичних сил!

Я знову повернув назад і застрибав, як коник. Добре ще, що тут ці стрибки не втомлюють так, як на Землі…

Ось і кінець каньйону. Новий каньйон, яскраво освітлений Сонцем і вкритий суцільним зеленим килимом. Мабуть, увесь мох переповз сюди із затінених місць. Чортів мох! Я вже не міг дивитись на нього, але скрізь мої очі зустрічали зелений колір, від якого рябіло в очах…

А може, це каньйон, яким я вже йшов сюди, але не пізнав його через те, що він став зелений?..

Новий поворот, вузька ущелина, занурена в глибоку темряву. На мене війнуло холодом крізь мій прогрітий сонцем костюм. Чи, може, це нерви грають?

Куди ж тепер іти? Позаду, за двома поворотами — урвище. Спереду — темний, вузький невідомий каньйон.