Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

Тюрін почував себе дуже погано, і я розумів його. Можна звикнути до ваги, можна звикнути й до невагомості. Але, здається, ніколи не звикнеш до тих змін, коли твоє тіло то нічого не важить, то раптом ніби наливається свинцем. Добре ще, що у нас були достатні запаси харчів і пального. Ми могли не поспішати, і вибухи були помірні. Їх було мало чути, — звук передавався тільки стінами ракети, і до цих звуків можна було звикнути, як до дзижчання мотора або цокання годинника. Але посилення ваги!..

Тюрін зітхав, ахав. Кров то припливала до його обличчя, і воно ставало багровим, майже синім, то відпливала. Обличчя бліднуло, жовтіло.

Коли невагомість тіла поверталась, астроном починав говорити вголос — звичка, яку він набув в своїй самотині. Говорив він без зв’язку, то переказуючи цікаві астрономічні відомості, то виголошуючи «філософські сентенції».

— Чому таке привабливе кіно? Тому, що в ньому ми бачимо рух…

Потім починав стогнати і корчитись, потім знову виголошувати:

— В світовому просторі можуть бути газові кільця, газові нагромадження. В тому числі й кисень. Треба їх розшукати і використати для наших небесних колоній.

Я дивився у вікно. В міру того, як ми віддалялися від Землі, вона чимраз меншала, наш «день» чимраз довшав, ночі чимраз коротшали. По суті кажучи, це були не ночі, а звичайні сонячні затемнення.

Якщо Земля чимраз меншала, то Місяць змінювався в своєму розмірі залежно від того, в якій точці орбіти перебувала наша ракета. Коли ми були в протилежній точці від Місяця, він здавався маленьким, — значно меншим, ніж на Землі; коли ж ми наближались до нього, він збільшувався, — ставав невидано величезним. Це було дуже цікаве видовище.

Нарешті, настав момент, коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з розмірами Землі. Цей розмір не змінювався протягом цілої доби, — часу обертання ракети навколо Землі. Півдоби Місяць пухнув, збільшуючись у розмірах, півдоби — «худнув».

Коли максимальні розміри Місяця зрівнялися з уявними розмірами Землі, капітан, який не раз робив подорож до місячної орбіти, сказав нам:

— Вітаю! Ми пройшли чотири п’ятих відстані, яка відділяє нас від Місяця. Сорок вісім земних радіусів позаду. Земний радіус — 6.378,4 кілометра — служить у наших міжпланетних подорожах — в межах Сонячної системи — одиницею виміру. Це щось ніби миля «безповітряних навігаторів».

Безхмарний, ясний день довшає. Його доба вже більша від земної. Капітан каже, що вплив Місяця позначається щораз більше. Його притягання викривляє путь ракети. Рух ракети то прискорюється, то стишується. Ми вже потрапили в чіпкі обійми нашого земного супутника. Місяць не хоче відпускати нас від себе. Якби не сила протидіяння, що її породжують наші вибухові прилади, ми були б вічними полонениками Місяця. Наскільки ж небезпечне притягання величезних планет Сонячної системи!..

Під час польоту капітан надовго залишав керування, даючи ракеті летіти накресленим шляхом. Небезпеки в цьому не було. Але тепер доводиться бути уважним. Капітан майже не відходить від пультів керування, хоч вони й механізовані.

Тепер ми мчимо довкола Землі, приблизно по тій самій орбіті, що і Місяць, а тому й обертаємось довкола Землі за такий самий час: щось із тридцять земних діб. Наші ночі, — сонячні затемнення, — стали такі ж рідкі, як місячні на Землі. Ракета дедалі рідше наздоганяла Місяць, аж поки нарешті їх рухи не зрівнялись. Ракета досягла такої ж відстані від Землі, як і Місяць. Відстань між ракетою і Місяцем стала незмінною.

Все ще здавалося, що Місяць, Земля і ракета — нерухомі, а зоряне склепіння безперервно рухається.

— Першу велику небесну колонію, — казав Тюрін, — ми заснуємо на відстані п’яти з половиною земних радіусів від поверхні Землі, себто 35 тисяч кілометрів. Час обертання навколо Землі цих небесних колоній збіжиться з земною добою. Там буде майже вічний день, змінюваний короткими сонячними затемненнями. Земля здаватиметься в 33 рази більшою, ніж Місяць. Це значно нижче, ніж там, де ми перебуваємо зараз. Але в 35 разів вище від Землі, ніж Зірка Кец.

— Ну, це ще не так скоро буде, — я кажу про небесні колонії, — заперечив геолог Соколовський, розправляючи свої пухнасті вуса і русяву гостру борідку. Посмішка не сходила з його обличчя. Він був огрядний, веселий, життєрадісний чоловік. — Нам, батечку мій, потрібні спершу матеріали. Не можна все притягти з Землі. Навпаки, ми ще Землі мусимо посилати деякі «небесні» подарунки. Ось колекцію метеоритів ми вже послали. Добра колекція.