Александр Бєляєв - Зірка КЕЦ

Крізь скло скафандра я бачив його усміхнене молоде обличчя. Він торкнувся своїм скафандром до мого, щоб я міг чути, і сказав:

— Тримайтесь тепер міцно обома руками за мою руку.

Я скорився. Мій супутник висмикнув ногу із скоби і легко підстрибнув. В ту ж мить за його спиною блиснуло полум’я, я відчув поштовх, — і ми помчали вперед над кулястою «місячною» поверхнею. У супутника була портативна ракета-ранець для недалеких перельотів у міжпланетному просторі. Спритно стріляючи то задніми, то боковими, то верхніми, то нижніми «револьверами», які містилися на ранці, він тягнув мене за собою по дузі, над поверхнею кулі або півкулі. Правда, незважаючи на його спритність, ми перекидалися в повітрі, як клоуни на цирковому манежі, — то догори, то вниз головою, — але це майже не викликало припливів крові. Мало того, мені здавалось, що ми залишаємось зовсім нерухомими, а перекидається перед нами блискуча куля, то злітаючи над нашими головами, то падаючи під ноги, то виринаючи з правого або лівого боку.

Незабаром ракета, в якій ми прилетіли, зникла за обрієм. Я настільки був вражений своїм польотом, що тільки тепер звернув увагу на незвичайне явище: майже половина неба вкрита була сяючим диском, на якому де-не-де виступали темні плями. Напроти диска видно було маленьке синювате Сонце. Я не зразу зміркував, що величезний плямистий диск — наша Земля. Велетенська Земля і маленьке Сонце також описували кола круг нас, і я не міг як слід роздивитися на Землю.

«Місяць-ракетодром» залишився позаду. Ми перелетіли порожній простір, що відокремлював ракетодром від Зірки Кец. Проте, коли говорити про мої почуття, то ми продовжували стояти на місці, а на нас летіла, дедалі збільшуючись у розмірах, блискуча труба. Труба перевернулась на поперечній осі. З’явився її кінець, замкнений блискучою півсферою. З цього боку труба здавалась невеликою, — проти «місяця-ракетодрома», — кулею. І ця куля, як бомба, летіла прямо на нас. Я вже знав, що це не куля несеться до нас, а ми до неї. І все-таки почуття було не зовсім приємне: ось-ось блискуча бомба налетить на нас і розіб’є на друзки. Бомба раптом, з надзвичайною швидкістю, описала в небі півколо і опинилась за нашою спиною. Це мій провідник повернув нас спиною до Зірки, щоб загальмували політ. Кілька коротких вибухів, кілька поштовхів невидимої широкої долоні в спину, — знову поворот кулі — тепер лицем до нас, і мій супутник ухопився за скобу на поверхні півкулі.

Нас, мабуть, уже чекали, бо не встигли ми «причалити», як у стіні півкулі відкрилися важкі двері. Супутник штовхнув мене всередину і вліз сам. Двері за нами зачинились.

Знову повітряна камера, освітлена електричною лампою. На стіні манометр, барометр, термометр. Супутник уважно стежив за апаратами. Коли тиснення і температура були достатні, він почав роздягатися і жестом запропонував мені зробити те саме.

— Ну, що, наперекидались? — спитав він мене, сміючись, коли скафандри були зняті. — Це я навмисне примусив вас так багато перекидатися.

— Пожартували?..

— Ні, для вашої ж користі. Ви ще не вмієте орудувати плащем для регулювання температури і могли б натерпітися від жари та холоду під час нашої короткої подорожі. Тож я й вертів вас, як шматок баранини на рожні, щоб ви рівномірно «підсмажувались» на Сонці. Всього навчитесь. Не велика премудрість. Ну, от і руки вільні. Дозвольте відрекомендуватись: Крамер, лаборант-біолог. А ви? Працювати до нас?

— Так, я теж біолог, — я назвав себе.

— От і добре! Будемо працювати разом. Що, ваш міжпланетний костюм не хоче падати вниз? Авжеж, у нас тут майже немає ваги, треба стягати з себе.

Я почав знімати одежу. Сила діяння дорівнює силі протидіяння. Цей фізичний закон виявляється тут в чистому вигляді, не затемнений земним притяганням. Тут і всі речі, і сама людина обертаються на «реактивні прилади». Я відкинув костюм, говорячи по-земному, «вниз», і сам одразу ж підстрибнув угору, відштовхнувшись від нього: чи то я його скинув, чи костюм мене підкинув.

— Тепер мені і вам треба почиститись, — пройти дезінфекційну камеру.

— А вам нащо? — здивовано спитав я.

— Я торкався до вас, — відповів він, ніби я прибув із зачумленої місцевості.

Отже, мені довелося пройти ще одне «чистилище». Знову камери з гудючими апаратами, які пронизують тіло невидимим промінням, знову чиста, стерилізована одежа, знову медичний — останній — огляд в маленькій білій амбулаторії «зоряного лікаря».

В цій небесній амбулаторії немає ні стільців, ні столів. Тільки ящики, прикріплені до стін легкими закріпками, і в них різні інструменти — всі на прив’язі, як собачки.