Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

Якщо раніше в будь-якій грі Ендер мав аватар дорослого, то тепер комп’ютер вивів його в подобі дитини, до того ж найменшого з усіх дітлахів на майданчику. Ендер зайняв місце у черзі на гірку, на нього ніхто не зважав, і він заліз нагору й подивився, як хлопчик попереду з’їжджає вниз по довгій спіралі, а потім, недовго думаючи, сів, відштовхнувся й почав спуск.

За мить спуску по блискучій гладенькій поверхні Ендер провалився крізь скло й гепнувся просто на землю. Гірка чи то не змогла, чи то не забажала втримувати його, перекладини також. Він намагався чіплятися за них, але хутко якась перекладина зникала, й Ендер падав. На гойдалці сидіння злітало все вище й вище, поки він не вилітав із нього. Карусель прискорювалася, а потім викидала його.

А інші діти… Знущалися з нього, жорстоко насміхалися, а потім знову бралися до ігор.

Ендеру хотілося кинутися на них і потопити всіх у річці, але натомість він розвернувся й пішов до лісу. Рухався стежинкою, що поступово перейшла у дорогу, викладену старовинною бруківкою, проте досі ще придатною до пересування, хоча каміння і розсувала проросла трава. То зліва, то справа виникали пропозиції погратися, але Ендеру було ніколи, він прагнув довідатися, куди веде дорога.

Ендер дійшов до галявини, на якій були криниця й стовп із табличкою «Випий, мандрівниче». Наблизившись, Ендер зазирнув у криницю, аж раптом почув зле гарчання. На галявину вибігли кільканадцять вовків із людськими обличчями; Ендер упізнав їх — це були діти з ігрового майданчика. Лишень тепер вони мали гострі ікла й миттєво розшматували та з’їли беззахисного Ендера.

Чергове його втілення, що з’явилося на тому ж місці, вони так само з’їли — Ендер не встиг плигнути до колодязя. Наступного разу він повернувся на дитячий майданчик. Знову дітлахи глузували з нього. «Смійтеся, якщо хочете, — думав Ендер. — Я знаю, хто ви насправді». Він штовхнув одну дівчинку, та піднялася й кинулася, розлючена, за ним. Ендер, утікаючи, заманив її на гірку. Коли він провалився, вона, наздоганяючи його, провалилася разом із ним. Опинившись на землі, вона перетворилася на вовчицю та так і лежала чи то мертва, чи то непритомна.

Одного за одним Ендер заманював вовкулаків у пастку. Однак не встигав покінчити з останнім, як звірята оживали, і не у вигляді дітей. Ендер знову був розірваний на шматки. Наступної миті мокрий і замерзлий Ендер опинився на Велетовому столі.

«Час припиняти цю гру, — вирішив він, — мені треба знайти своє нове військо». Злізши з краю столу на стілець, зістрибнув униз, обійшов велетенський труп і попрямував на дитячий майданчик ставити пастки.

Тільки-но його ворог перетворювався на вовка, Ендер відтягував його тіло до струмка й кидав у воду. Тіло тануло, немов у струмку текла кислота. Коли вовк зникав, над водою здіймалася хмаринка чорного диму. Ендер легко впорався з усіма, хоча під кінець діти атакували його по двоє й по троє. Тепер ніхто не чатував на Ендера серед галявини, тому він безперешкодно опустився у криницю по мотузці від цебра й опинився в печері.

Там панував напівморок, але Ендер розгледів тьмяний відблиск коштовних каменів. Скарби лежали купами. Ендер проминув їх, водночас зауваживши погляд чиїхось очей. Щедро заставлений стіл його не цікавив. Повз клітки, у яких сиділи чудернацькі, однак цілком доброзичливі істоти, він також пройшов, вирішив, що побавиться з ними згодом. Нарешті він дістався дверей, на яких зі смарагдів були викладені слова: «Край Світу».

Без жодних вагань Ендер відкрив двері й увійшов.

Він стояв на невеликому клаптику землі на самій вершині крутосхилу й бачив густий зелений ліс, що лишень почав убиратися в осінні кольори, бачив прогалини зораних ланів, волів, які тягли вози, бачив маленькі села, замок, що височів у далечині. Під ногами пропливали пухнасті хмарини, небо було, немов склепіння печери, з якого купи коштовностей звисали подібно до сталактитів.

Двері за спиною нечутно зачинилися. Ендер зачаровано дивився вниз — цей світ був настільки гарним, що хлопчика геть не цікавило, як доведеться вижити в ньому, не надто переймало, в які ігри гратиме він тут. Він знайшов цей край, і те, що побачив, стало його винагородою. Не розмірковуючи, до чого це призведе, він зістрибнув зі свого місця й полетів униз. Його несло до вигину річки просто на гострі скелі, однак сіра хмара, підлетівши під Ендера, підхопила його, понесла вдалечінь, до вежі високого замку й, крізь відчинене вікно, всередину, а потім залишила його в кімнаті. Тут не було жодних дверей, а за вікном зяяло глибоке урвище, падіння в яке було б безумовно смертельним.