Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

Микола Петрович, мабуть, також дуже незадоволеннi!, вiн сердиться... А що трапилося з ним самим в астропланi? Навiщо вiн викликав їх вибухами? Ах, як погано все це сталося, яких дурниць вона наробила! Замiсть того щоб допомогти милому, доброму Миколi Петровичу в якiйсь бiдi, вона сама ще полiзла в небезпеку, примусила всiх турбуватися про себе... i час минає, час минає, незабаром не буде чим дихати...

Зрозумiло, i Вадим Сергiйович, i Ван Лун розшукують її - i не можуть знайти. Вадим Сергiйович хвилюється, куйовдить волосся - вiн завжди запускає руку у волосся, коли починає хвилюватися. Звичайно, Вадим Сергiйович частенько говорить їй неприємнi речi, пускає рiзнi шпильки, але Галя чудово знає: вiн робить усе це тiльки тому, що хоче приховати вiд iнших, як ставиться до неї насправдi. Вона добре це знає, ще на Землi знала, коли Вадим Сергiйович говорив з нею про "особисте", i завжди затинався при цьому, i так смiшно, зворушливо червонiв. Неможливо зрозумiти, чому вiн, вiдомий вчений, так ставиться до неї, звичайної студентки. Ну, те, що їй вiн подобається, в цьому немає нiчого дивного: вiн такий розумний, надзвичайний дослiдник, не кажучи вже про те, якi в нього вдумливi очi i м'яке, лагiдне обличчя. А от що вiн знайшов у нiй?.. Просто жах, про що вона думає зараз, коли час минає й минає i запас оксилiту дедалi бiльше виснажується...

А Ван Луна вона завжди трошки боялася, ранiше бiльше, а тепер менше, але все одно ще боїться. Вiн такий серйозний i насмiшкуватий, не такий, як Вадим Сергiйович, той наче сiрник: спалахнув, покричав, посердився трохи - i заспокоївся одразу. Ван Лун зовсiм не такий. Вiн дуже рiдко сердиться, але тодi Галя не наважиться бодай словом заперечити йому. I дуже рiдко також смiється, тому вона цiнує кожну його посмiшку. А коли б Ван Лун знав, де вона зараз, вiн обов'язково врятував би її, вже давно допомiг би їй, i не доводилося б думати, що час минає i витрачається дорогоцiнний кисень...

I нiхто не довiдається, що сталося з нею i як вона потрапила сюди, бiдолашна Галинка, i що то за дивнi, незрозумiлi камiнцi, якi весь час свiтяться! Таких на Землi немає, навiть сам Вадим Сергiйович не визначив би, що це таке. Дивовижнi камiнцi!

Рука Галi намацала бiля себе один з них. Дiвчина пiднесла камiнець ближче до очей, стиснула пальцями в товстiй гумовiй рукавичцi. Не дуже мiцний камiнець, навiть трошки кришиться пiд натиском. I свiтиться. I, здається, навiть ледь-ледь теплий - чи це тiльки враження таке, а не насправдi? Ну, звичайно, адже ж пальцi не вiдчувають нiякого тепла. Чому ж вона раптом вирiшила, що камiнець теплий?

Галя збагнула: дивне вiдчуття тепла, яке немов випромiнює камiнець, виникає тодi, коли вона пiдносить його зовсiм близько до очей. Тодi здається, що прямо в очi ллється тонке, приємне тепло. Дивовижнi камiнцi! Треба буде обов'язково показати їх Миколi Петровичу i Вадиму Сергiйовичу... так, показати, а от як це зробити? I час минає, час минає... от, якщо б вона не загубила радiопередавач, тодi так легко було б покликати на допомогу...

Цiкаво, чи ж далеко вона зараз перебуває вiд астроплана? А може, хтось iз товаришiв ходить, розшукуючи її, поверхнею Венери, там, нагорi, прямо над нею... Стоп! Чому вона ранiше про це не подумала? Адже Галя прекрасно пам'ятає, як добре вона чула пiд час вилазки в лiсi i Сокола, i Ван Луна на досить великiй вiдстанi. А тодi ж вона не включала переносного радiопередавача, вони обходилися маленькими, вмонтованими в скафандри... Значить, тi маленькi радiоустановки в скафандрах дiють не тiльки зовсiм зблизька... а тодi... тодi, виходить... ну, ясно, чому б їй не спробувати покликати товаришiв? Може, вони почують її, якщо перебувають десь недалеко! Особливо коли пiдвищити напругу в радiоустановцi - вона пам'ятала, як говорив їй Ван Лун:

"Якщо чомусь стане погано чути, Галю, це означає, що зменшилася напруга вiд мiнiакумуляторiв. Тодi треба її пiдвищити. Ось тут, бiля пояса, прикрита клапаном, є маленька ручка. Переведiть її направо - i напруга пiдвищиться. До речi, таке пiдвищення збiльшує й радiус дiї установки".

Уникаючи робити зайвi чи рiзкi рухи, Галя вiдшукала цю ручку i перевела її до краю направо. Скавчання дитинчат тварини всерединi печери зробилося майже одразу гучнiшим. Ага, це при пiдвищенiй напрузi приймач у скафандрi бiльше посилює звуки. Все правильно. До речi, як добре, що звуки її голосу не вийдуть з шолома - потвора нiчого не почує, адже ж у неї немає приймача!..

- Товаришi, чи чуєте ви мене? - голосно вимовила Галя, вкладаючи в цi простi слова всi свої надiї. - Товаришi, це я, Галина, - продовжувала вона i враз спинилася, до краю вражена.