Владимир Владко - Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

- Ну, як? - запитав Ван Лун Сокола.

Але Вадим не вiдповiдав. Вiн помiтив, що опинився бiля iлюмiнатора i з iнтересом зазирнув у нього. Нiчого не видно... Чому б це? Зрозумiло, адже вiн чудово знав, що перед стартом усi iлюмiнатори було закрито внутрiшнiми вiконницями, металiчними заслiнками, якi всувалися помiж двома шарами товстого органiчного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилiтали на схiд. Значить, з цього, лiвого, можна вiдчинити вiконницю.

- Ван, вимкнiть свiтло!

Пролунало характерне клацання вимикача. В каютi стало зовсiм темно, коли не зважати на свiтло, що пробивалося з дверей навiгаторської рубки. Сокiл намацав важiль вiконницi i кiлькома обертами опустив заслiнку, як опускають скло в автомобiлi.

- Надзвичайно! - вигукнув за його спиною Ван Лун.

Вони обидва прилинули до скла iлюмiнатора. Перед ними вiдкривалася гiдна подиву в своїй величностi картина Великого Всесвiту. Це була глибока нiч - i разом з тим нiч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнiв, холодних i в той же час палаючих. Незмiрно вiддалений небозвiд немов був засланий чорним оксамитом. I на ньому, розкиданi примхливими i складними вiзерунками, виблискували мiрiади яскравих зiрок - бiлих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Нiколи нiхто з жителiв Землi не бачив подiбного видовища! Вражала не тiльки надзвичайна яснiсть, з якою око без найменших труднощiв розрiзняло першу-лiпшу зiрку - вiд крупної i слiпучої до найменшої, яка здавалася крихiтною iскоркою, що несмiливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завiси. Найбiльш вражаючим було те, що жодна з зiрок не мерехтiла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителiв Землi. Нi, кожна iз зiрок, велика чи дрiбна, палала неослабним далеким, але рiвним свiтлом, яке лилося з глибини матового чорного фону.

I Сокiл, i Ван Лун були враженi виглядом знайомих їм з дитинства сузiр'їв. Та й справдi, - хiба перед ними зараз були тi нескладнi комбiнацiї з кiлькох зiрок, до яких звикло людство, завжди наглухо вiдокремлене вiд чудесної картини Всесвiту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалiсно гасила барви й яскравi кольори! Тi великi мерехтливi зiрки були всього лише грубою канвою сузiр'їв, дивовижних виблискуючих вiзерункiв великого космосу. Тiльки тепер Ван Лун i Сокiл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазiї гаптувала природа цi небеснi вiзерунки. Вони вiдрiзнялися вiд бачених з Землi знайомих сузiр'їв не менш, нiж багатобарвна талановита картина вiдрiзняється вiд сухого i кволого малюнка олiвцем.

Враженим поглядом мандрiвники знаходили i в думках вiдзначали цi забарвленi незчисленними кольорами небеснi вiзерунки. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко вiд нього неправильний чотирикутник Лiри. Ще далi вигнутий, наче готовий до стрибка Дракон, а бiля нього, майже в згибi його тiла, починається така знайома ще з дитинства витягнена каструлька Малої Ведмедицi...

- Ми з вами щасливцi, Ван, - захоплено промовив Вадим Сокiл. - Заради цього чудового видовища варто було перенести всю нашу важку пiдготовку й витерпiти перевантаження пiд час прискорення руху астроплана! Та невже ж ви не вiдчуваєте поетичностi цiєї незрiвнянної картини?

Ван Лун скоса подивився на свого експансивного друга. Вiн лукаво примружив очi:

- Сперечатися не можу, поезiя - дуже добре, i космiчне небо - також. Але Микола Петрович прийде i спитає: де снiданок? Вам можна займатися поезiєю. Шеф-повар мусить подумати про прозу. А щоб готувати снiданок, потрiбне свiтло. Значить, i вам доведеться зробити певну поетичну паузу...

- Сухар! Безнадiйний сухар!

- Дуже приємно. Проте небо, гадаю, не змiниться, поки ми поснiдаємо, лагiдно втiшив Вадима Ван Лун, вмикаючи свiтло в каютi. - А як дiятиме невагома автоматика?

Вiн уже встиг перейти - чи може правильнiше було б сказати "перепливти" - до протилежної стiни каюти, i цього разу уникнувши будь-яких ускладнень. Вiдiрвавшися вiд видовища космiчного неба, Вадим Сокiл стежив за дiями друга.

Ван Лун повернув рукоятку, влаштовану в стiнi. Вiд стiни вiдокремилася невеличка квадратна панель i плавно опустилася вниз на колiнчастих пiдставках, перетворившись на стiл. В отворi стiни, який вiдкрився за нею, виявилися полицi укладистого буфета, уставленi посудом незвичної форми, консервними бляшанками, дивовижними скляними пляшками, сплюснутими, як фляжки; плескатi боки цих пляшок були гумовими. Ван Лун упевненими рухами знiмав з полиць посуд, що стояв у пружинних затискувачах, i ставив його на столi також у затискувачi, кожен з яких вiдповiдав тiй чи iншiй формi посуду. Розставивши все на столi в iдеальному порядку, Ван Лун задоволено посмiхнувся: