Михайло Зуєв-Ординець - Панургове стадо

— Злючка! Завидно? Шкода, що ти вчора не був тут. Тато теж був на пляжі. Він дуже цікавиться твоїм відвідуванням вечірніх лекцій університету.

— Доллі, - сказав серйозно Андрій, — я дуже вдячний тобі за намагання пом’якшити удари по моєму самолюбству. Але це ні до чого! Я ж знаю, що твій батько не терпить мене, а тому аж ніскільки не цікавиться моїми заняттями. Полковник Батьянов не може мені простити минулого.

— А ти мені ніколи не розповідав, Андрію, — промовила дівчина, — чи давно знайомий з батьком.

— До війни я навіть не підозрівав про його існування. Ми познайомилися в армії. Ти ж знаєш, що він командував нашою танковою бригадою.

Андрій замовк. Пересипаючи з долоні на долоню пісок, він замислився. Перед ним майнуло пережите.

Давно це було! І разом з тим так недавно. Похмурий Архангельськ. На транспорти вантажать «білий Сенегал» — російські дивізії, що вирушали у Францію. Потім море. Погашені вогні. Лише кілька днів тому в цьому районі німецькі підводні човни вчинили справжній погром. Два тижні чекання смерті, яка щохвилини могла настати від вибуху міни під кормою чи біля носа. І ось Марсель. Квіти! Овації! Жіночі поцілунки рукою! І одразу ж брудні окопи Шампані. Громові вибухи «чемоданів». Страшна «висота 801». Гори трупів. Потім 1917. І, нарешті, Ла Куртін, кривавий Ла Куртін!.. [1] У таборах поблизу Ла Куртін російські реакційні генерали, змовившись з французьким урядом, розстріляли російських солдатів, що відмовились після Лютневої революції битися за інтереси французьких біржовиків.

Доллі доторкнулася пальчиком до його лоба.

— Я знаю, що тут! Не треба думати про це.

Андрій труснув головою, немов відганяючи важку дрімоту.

— Так! — заговорив він. — Саме в Ла Куртіні розійшлися наші дороги, полковника Батьянова і капітана Араканцева. Я втік, не бажаючи потрапити на алжірську каторгу, довго переховувався, а потім почав заробляти хліб власними руками. Для мене це, як для колишнього електротехніка, справа знайома. А полковник Батьянов продовжував «класти життя» на славу Франції, був тяжко поранений, одержав за це командорський хрест Почесного легіону і відставку без пенсії.

— Я знаю це, — сказала Доллі.

— Не все знаєш. Це було вже після Версальського миру, коли в Росію відправляли горезвісний «легіон честі» [2] Французький уряд за допомогою погроз і обіцянок сформував з російських солдатів, які залишилися живими і яких не вигнали на каторгу, так званий «легіон честі» і відправив його до Денікіна. .

Твій батько, — він, мабуть, любив мене, — прийшовши до мене, сказав: «Капітане, ось нагода спокутувати ваше ганебне минуле. Записуйтесь у «легіон честі». Мене, на жаль, не прийняли, я інвалід. Але за мене пішов мій син!» Я відповів, що в мене нема ніякісінького бажання йти в добровольчу армію. Відвойовувати для панів поміщиків їх вишневі сади не хочеться. В Червону Армію — інша справа! Він пішов, і наші шляхи розійшлися. А ти говориш про його інтерес до моїх вечірніх університетських занять… Що ти читаєш, що це в тебе за книжка?

— Це?.. Це?.. Ой лишенько, та що ж це я взяла? — здивовано вигукнула дівчина, дивлячись на товсту книжку, що лежала в неї на колінах. — Я хотіла взяти новий роман Харді, а помилково схопила зовсім інше.

— Що це? — Андрій взяв книжку…

— Зоологічний каталог фірми Гагенбека!

— Ти що ж, хочеш відкрити зоосад?

— Збожеволів! — розреготалася Доллі. — Та це і не мій каталог. З ним носиться останній час Пфейфер.

— Пфейфер? — здивовано закинув голову Араканцев. — Фрідріх Пфейфер?

— Ти знаєш його? — здивувалася в свою чергу Доллі.

— Дуже добре, — їдко усміхнувся Андрій. — Я цілих три роки працював на його гамбурзькій фабриці. Та хто ж не знає Пфейфера? Товстий Фрідріх — так прозвали його в Гамбурзі — промисловець, банкір і авантюрист, завжди зайнятий, завжди кипить, мов луг. А хіба він тут?

Кажучи це, Араканцев перегортав гагенбеківський каталог, з задоволенням розглядаючи чудово зроблені кольорові фотографії тварин.

Мелькали то бридкий крокодил, то смугастий мешканець джунглів — тигр, зажурений вологодський ведмедик, добродушний слон, барвисті різноколірні папуги.

— Так, він тут, — відповіла дівчина, — приїхав до тата у справі.

— Ого! — здивовано звів брови Араканцев. — Полковник Батьянов працює для чорного інтернаціоналу? Я чув, що Григорій Миколайович, вийшовши у відставку, знов почав працювати в своїй галузі як інженер-механік, але щоб він погодився співробітничати з Пфейфером — цього я не чекав!..