Дуґлас Адамс - Холістичне детективне агентство Дірка Джетлі

Точнісінько. До останнього слова. До останньої коми.

Провести тричі треба коло

Такої постаті довкола,

Бо він у райських кушах був,

Там мед росяний їв,

На райських луках молоко небесне пив…

І на цьому (якщо не вважати на потік сенсаційних газетних статей, що викривали його як шахрая, а потім прославляли його як справжнього екстрасенса для того, щоб мати можливість ще раз викрити його як шахрая, а потім знову прославляти як справжнього екстрасенса, аж доки їм це не набридло й вони натомість дали перцю одному більярдистові) все скінчилося.

Впродовж років, що минули з того часу, Річард час від часу стикався з Дірком, і той зазвичай вітав його спочатку обережною усмішкою людини, яка хоче знати, чи не вважаєте ви, що вона вам винна гроші, а потім розцвітав усмішкою того, хто сподівається, що ви йому позичите. Судячи з того, що ім'я Дірка зазнавало регулярних змін, Річард не був єдиним, хто стикався з таким ставленням.

Він відчув напад суму від думки про те, що той, хто здавався таким блискуче жвавим у обмежених колах університетської спільноти, так сильно потьмянів у світлі буденного життя. А ще він дивувався, що Редж поцікавився ним ось так, не сіло не впало, з байдужістю та легковажністю, що здавалися перебільшеними.

Він знову подивився на нього, на свого сусіда Реджа, який тихо хропів; на маленьку Сару, яка тихо та уважно зосередилася; на портрети старих прем'єр-міністрів і поетів, що висіли високо в темряві, де лише їхні зуби подекуди відбивали світло свічок; на декана факультету англійської мови, що стояв і декламував підкреслено поетичним голосом; на примірник «Кубла Хана», що декан факультету англійської мови тримав у руці; і зрештою, нишком, на свій годинник. Він знову відкинувся спиною на стілець.

Голос продовжував читати другу, значно дивнішу частину поеми…

Це був вечір останнього дня життя Ґордона Вея, і Ґордон думав про те, чи не обійдуться ці вихідні без дощу. Якщо вірити прогнозу, погода буде мінливою: ця ніч мала бути туманною, а за нею мали бути ясні, але холодні дні в п'ятницю та суботу та, можливо, кілька окремих дощів наприкінці неділі, коли всі повертатимуться додому.

Тобто, повертатимуться всі, крім Ґордона Вея.

Про це в прогнозі, звісно, не сказали, але ж це була справа не метеорологів. Інша річ гороскоп — він ввів Ґордона в оману. Там ішлося про незвичну планетарну активність у його знаку Зодіаку та радилося розрізняти між тим, що, на його думку, він хоче, та тим, що йому насправді потрібно, а також пропонувалося рішуче та з повною відвертістю дати ради емоційним і робочим проблемам, але нез’ясовним чином жодного разу не згадувалося про те, що він загине ще до того, як цей день скінчиться.

Він звернув з автостради недалеко від Кембриджу, зупинився біля маленької автозаправки, щоб поповнити запаси бензину, та затримався там, завершуючи розмову по автомобільному телефону.

— Гаразд, я перетелефоную завтра, — сказав він, — а може навіть ще сьогодні. Або ж ти зателефонуй мені. За півгодини я маю бути в котеджі. Так, я знаю, наскільки важливий для тебе цей проект. Гаразд, я знаю, наскільки він важливий, крапка. Ти цього хочеш і я цього хочу. Авжеж, хочу. І я не кажу, що ми припинимо свою підтримку. Я просто кажу, що він дорогий, і ми мусимо дивитися на все рішуче та з повною відвертістю. Слухай, чому б тобі не приїхати до мене в котедж, і тоді ми все обговоримо? Добре, так, так, я знаю. Я розумію. Що ж, подумай про це, Кейт. Поговоримо пізніше. Бувай.

Він поклав слухавку та якийсь час продовжував сидіти в машині.

Це була велика машина. Великий сріблясто-сірий «Мерседес», один з тих, які знімають в рекламі, при чому в рекламі не тільки «Мерседесів». Ґордон Вей, брат С'юзан Вей і роботодавець Річарда Мак-Даффа, був багатим чоловіком, засновником і власником WayForward Technologies ІІ. А початкова WayForward Technologies, звісно, збанкрутувала зі звичайних причин і забрала з собою весь його початковий капітал. На щастя, він зміг заробити ще один. «Звичайні причини» полягали в тому, що він пробував утрутитися в ринок апаратного забезпечення комп'ютерів саме тоді, коли кожній дванадцятирічній дитині країни раптом набридли ці ящики з електронікою. Свій другий статок він заробив на програмному забезпеченні. У результаті випуску двох великих пакетів програм (одним з них був «Гімн», а другий, більш прибутковий, ніколи не продавався) WFT-II стала єдиним британським виробником програмного забезпечення, який могли згадати в одному реченні з такими американськими гігантами як Microsoft або Lotus. Це речення, напевно, було б чимось на кшталт «WayForward Technologies, на відміну від таких великих компаній, як Microsoft і Lotus…», але це був уже початок. WayForward існувала. І належала йому.