Річард Метісон - Я — легенда

Вона стала на коліна, стираючи з його чола піт та прикладаючи до губ прохолодний вологий клапоть тканини. Біль потроху стихав, її обличчя поступово набуло чітких рис. Невілл непорушно лежав, дивлячись на неї сповненими болю очима.

«Що ж», — зрештою промовив він.

Вона не відповіла. Підвелась і сіла на край ліжка. Знову погладила його чоло. Потім вона потяглася над його головою, і він почув, як вона наливає воду у склянку.

Біль бритвами впивався в нього, коли вона легенько підняла його голову, щоб він зміг попити. «Так, напевне, вони почувалися, коли їх проштрикував кілок», — подумав він. Прониклива, болісна агонія, краплина за краплиною життя полишає тіло.

Його голова впала назад на подушку.

«Дякую», — пробурмотів він.

Вона сіла, дивлячись на нього, вираз її обличчя поєднував у собі співчуття й відчуженість. Її рудувате волосся було укладене назад у тугий жмут, затиснутий шпилькою. У неї був приємний та стриманий вигляд.

«Ти так і не повірив мені?» — запитала вона.

Його щоки надулися, з горла вирвався легенький кашель. Він відкрив рота, втягуючи сире вологе повітря.

«Я… повірив тобі» — сказав він.

«Чому ж ти не втік?»

Він пробував говорити, але слова не в’язалися купи. Він глитнув, зробивши ще один уривчастий подих.

«Я… не міг, — пробурмотів він. — Я ледь не пішов декілька разів. Якось я навіть спакував речі і… збирався йти. Але не зміг, не зміг… піти. Я надто звик до… до будинку. Це була звичка… прямо як звичка жити. Я… звик до цього».

Її очі ковзали його спітнілим обличчям, вона стиснула губи, далі погладжуючи його чоло.

«Уже запізно, — промовила вона. — Ти ж це розумієш, правда?»

Щось клацнуло в його горлі, коли він глитнув.

«Знаю», — відповів він.

Він спробував усміхнутися, та його вуста лише ледве смикнулися.

«Нащо ти опирався їм? — спитала вона. — Їм було наказано привести тебе неушкодженим. Якби ти не стріляв у них, вони б не завдали тобі шкоди».

Його горло зсудомило.

«Яка різниця…» — прохрипів він.

Його очі заплющилися, він зціпив зуби, щоб перебороти біль.

Коли він розплющив їх знову, вона й досі була поряд. Вираз її обличчя зовсім не змінився.

Її посмішка була слабкою й вимученою.

«Твоє… суспільство… таке витончене, — прохрипів він. — Хто ті… головорізи, що прийшли по мене? Ра… Рада юстиції?»

Її погляд був незворушним. «Вона змінилася», — раптом подумав він.

«Новопосталі суспільства завжди примітивні, — відказала вона. — Ти мав би це знати. Ми свого роду група революціонерів — ми повертаємо наші права на суспільство силою. Це неминуче. Насильство й для тебе не чуже. Ти вбивав. Безліч разів».

«Лише… щоб вижити».

«Саме тому вбиваємо ми, — спокійно сказала вона. — Щоб вижити. Ми не можемо дозволити мертвим існувати поруч із живими. Їхні мізки ушкоджені, вони існують заради єдиної мети. Вони мусять бути винищені. Ти вбивав і мертвих, і живих, тож чи тобі не знати».

Він зробив глибокий подих, нутрощі скрутило від болю. Очі застелив біль, він затремтів. «Це має скоро скінчитися, — думав він. — Довше я цього не витримаю». Ні, смерть його зовсім не лякала. Він не міг її осягнути, але й страху до неї не почував.

Хмара болю спала, і туман з-перед його очей зник. Він поглянув на її спокійне обличчя.

«Сподіваюся, — сказав він. — Але… чи бачила ти їхні обличчя, коли вони… вони вбивали?» Він судомно глитнув. «Втіха, — пробурмотів він. — Чистісінька втіха».

Її посмішка була тонкою та відстороненою. «Вона таки змінилася, — подумав він. — Цілковито».

«А ти колись помічав своє обличчя, — запитала вона, — коли вбивав?» Вона протерла його чоло клаптем тканини. «Я його бачила — пригадуєш? Воно було моторошним. І ти навіть не збирався мене вбити, ти лише переслідував мене».

Він заплющив очі. «Чому я взагалі її слухаю? — подумав він. — Вона лише безмозка вірянка цього культу насильства».

«Може, ти й бачив утіху на їхніх обличчях, — сказала вона. — Це й не дивно. Вони молоді. А вони і є вбивці — працевлаштовані, легальні вбивці. Їх поважають за їхні вбивства, захоплюються ними. Чого ти від них очікуєш? Вони лише люди зі слабкою волею. А люди ласі до смаку вбивства. Це стара як світ байка, Невілле. Ти це добре знаєш».

Він підвів на неї погляд. Її посмішка була напруженою, вимушеною посмішкою жінки, яка намагається забути, що вона жінка, присвятивши себе покликанню.

«Роберт Невілл, — промовила вона, — останній представник старої раси».

Його обличчя напружилося.