Річард Метісон - Я — легенда

Важко дихаючи, він стояв і вдивлявся в її обличчя. Повільно глитнув, згадавши шок, який відчув від пробудження, сприйнявши її за Вірджі.

Раптом він відпустив її руку та розвернувся. А він же гадав, що поховав минуле.

Як довго помирає минуле? Вона не зронила й слова, поки він налив собі повну склянку віскі, миттю її осушив. «Вірджі, Вірджі, — пригнічено думав він, — досі поряд зі мною». Він заплющив очі, зціпив зуби.

«Так її звали?» — почув він запитання Рут. Його м’язи напружились і відразу розм’якли.

«Усе гаразд, — глухо відповів він. — Повертайся до ліжка».

Вона злегка відсторонилася. «Вибач, — проказала вона. — Я не хотіла…»

Раптом він усвідомив, що не хоче, щоб вона йшла. Йому хотілося, щоб вона лишилася. Він не знав чому, та просто не хотів залишатися на самоті.

«Мені здалося, що ти моя дружина, — почув він власний голос. — Я прокинувся і подумав…»

Він зробив ковток віскі, зайшовшись кашлем, коли воно пішло не в те горло. Рут лишалась у тіні, дослухаючись.

«Вона повернулася, знаєш, — сказав він. — Я поховав її, та однієї ночі вона повернулася. Вона мала вигляд… зовсім як ти. Обрис, тінь. Мертва. Але повернулася. Я спробував бути з нею. Намагався, але вона більше не була тією ж… знаєш. Їй лише хотілося…»

Він урвав схлип, що підіймався горлянкою.

«Моя власна дружина, — сказав він тремким голосом, — повернулася напитися моєї крові!»

Він відставив склянку на стійку бару. Розвернувшись, метушливо пройшовся до вічка, знову розвернувся та попрямував назад до бару. Рут промовчала; вона просто стояла в темряві, слухаючи.

«Я розправився з нею вдруге, — сказав він. — Я мав учинити з нею те саме, що й з іншими. З власною дружиною». З його горлянки долинув здушений звук. «Кілок, — страхітливо промовив він. — Мені довелось увігнати в неї кілка. Це єдине, на що я спромігся. Я…»

Він не зміг завершити. Довго стояв, безпомічно здригаючись, щільно заплющивши очі.

Потім знову заговорив.

«Минуло майже три роки, як я зробив це. Та й досі пам’ятаю все, воно досі зі мною. Але чим я можу зарадити? Чим можеш ти зарадити? — Він вгатив кулаком об стійку бару, коли скорбота за минулим переповнила його. — Хоч як намагайся, тобі не забути цього — не звикнути до цього — ніколи не втекти!»

Тремкими пальцями він скуйовдив волосся.

«Я знаю, що ти почуваєш, я знаю. Спочатку ні, я не вірив тобі. Я був у безпеці, схований у своїй маленькій мушлі. Тепер… — Він повільно, скрушно захитав головою. — За якусь мить усе щезло. Усталеність, безпека, спокій — усе щезло».

«Роберте».

Її голос звучав так само надламано та розгублено.

«За що нас так покарано?» — спитала вона.

Здригаючись, він зітхнув.

«Не знаю, — гірко відказав він. — Немає ані відповіді, ані причини. Так склалося».

Вона наблизилася до нього.

Раптово, без вагань чи зволікань, він пригорнув її до себе, удвох вони міцно тримали одне одного, загублені серед ночі.

«Роберте, Роберте».

Вона огорнула руками його спину, гладячи та стискаючи, його руки міцно її обхопили, він притиснув очі до її теплого м’якого волосся.

Їхні вуста зімкнулися надовго, а її руки несамовито вхопилися за його шию.

Потім вони сиділи в темряві, притискаючись одне до одного так, наче жар усього світу зосередився в їхніх тілах і вони ділилися цим теплом між собою. Він відчував, як, здригаючись, здіймалися її груди, вона пригорнулася до нього, її руки обплели його тіло, обличчя притулилося до шиї. Його великі долоні грубо перебирали її волосся, погладжуючи, він відчував дотик шовковистих пасм.

«Мені шкода, Рут».

«Шкода?»

«Того, що так жорстоко повівся з тобою, що не довіряв».

Вона мовчала, тримаючись напружено.

«Ох, Роберте, — проказала потім вона, — це несправедливо. Так несправедливо. Чому ми й досі живі? Чому ми всі не вимерли? Було б краще, якби всі ми сконали».

«Тсс, тсс, — сказав він, відчуваючи, як його почуття до неї ринули, мов струмок, із його серця та розуму. — Все налагодиться».

Він відчув, як вона повільно захитала головою, притискаючись до нього.

«Налагодиться, налагодиться», — промовив він.

«Але ж як?»

«Налагодиться», — сказав він — попри те, що сам не міг у це повірити, попри те, що лише намагався зняти напругу цими словами.

«Ні, — відказала вона. — Ні».

«Так, налагодиться. Налагодиться, Рут».

Він не знав, скільки вони так просиділи, обіймаючись. Він забув про все, про місце й час; існували лише вони вдвох, які потребували одне одного, вціліли від темного жахіття і знайшли втіху одне в одному.