Річард Метісон - Я — легенда

За столом він відрізав собі дві скибки хліба й наповнив склянку томатним соком. Він присів і придивився до червоної секундної стрілки, яка повільно снувала циферблатом. Уже невдовзі з’явиться ота мерзота.

Допивши сік, він підійшов до вхідних дверей і вийшов на ґанок. Ступивши на газон, попрямував до тротуару.

Сутеніло; повітря почало наповнюватися прохолодою. Він поглянув в обидва боки Сімарон- стрит, холодний вітерець куйовдив його біляве волосся. Це й дратувало його в хмарні дні: ніколи не знаєш, коли чекати їхнього наближення.

Ну що ж, краще вже вони, аніж ті трикляті піщані бурі. Знизавши плечима, він повернувся газоном до будинку, замкнувши й зачинивши на засув двері, посунувши товсту клямку на місце. Після цього зайшов до кухні, зняв відбивні з решітки та вимкнув плиту, на якій варилася квасоля.

Він саме накладав їжу до тарілки, коли зупинився та поспіхом звів очі на годинник. Шоста двадцять п’ять. Знадвору закричав Бен Кортман.

«Покажись, Невілле!»

Роберт Невілл зітхнув і всівся їсти.

Він сидів у вітальні й намагався читати. Зробивши собі віскі з льодом у своєму невеликому барі, він тримав холодну склянку в руках, читаючи працю з фізіології. З динаміка, прилаштованого над дверима передпокою, гучно лунала музика Шенберга [4] Арнольд Шенберг (1874–1951) — австрійський композитор, представник музичного експресіонізму, вважається одним із найвпливовіших композиторів ХХ століття. .

Однак навіть цієї гучності було недостатньо. Він і досі чув їх знадвору: їхнє белькотіння й походжання, їхній репет, гарчання та постійні сварки одне з одним. Час від часу камінь чи цеглина вдаряли в будинок і з глухим стукотом відлітали. Інколи гавкав пес.

Усі вони були там з однієї причини.

Роберт Невілл заплющив на мить очі, зціпивши уста. Потім він знову розплющив очі і вкотре запалив цигарку, впускаючи дим глибоко в легені.

Він жалкував, що йому не стало часу зробити будинок звуконепроникним. Усе було б не так уже й кепсько, якби йому постійно не доводилося їх слухати. Минуло вже п’ять місяців, а це й досі діяло йому на нерви.

Він більше не дивився на них. На початку зробив був вічко у вікні, що виходило у двір, і споглядав їх. Але по тому його побачили жінки і стали непристойно позувати, спокушаючи його покинути будинок. Він не мав жодного бажання дивитись на те.

Він відклав книжку й понуро втупився в килим, слухаючи «Просвітлену ніч» [5] «Просвітлена ніч» (нім. Verklа¨rte Nacht ) — струнний секстет на одну дію Арнольда Шенберга. через гучномовець. Він знав, що може скористатися затичками для вух, щоб відгородитися від їхніх звуків, але тоді не чути буде й музики, а йому не хотілося почуватися, наче вони загнали його в мушлю.

Він знову заплющив очі. Саме через жінок це було так нестерпно, думав він, жінок, що, мов хтиві ляльки, позували серед ночі, чекаючи, що він побачить їх і вирішить вийти.

Його тіло пройняли дрижаки. Щоночі те саме. Він читає і слухає музику. Потім починає думати про звукоізоляцію будинку, а потім — про жінок.

Десь у глибині його тіла вкотре скручувався ціпкий вузол хіті, тож він міцно стиснув губи, аж вони побіліли. Він надто добре знав це відчуття і шаленів, не в змозі його побороти. Почуття всередині нього все зростало й зростало. Він здійнявся і почав тупцювати кімнатою, притиснувши до тулуба посинілі від напруги кулаки. Певно, він міг би встановити кінопроектор, сісти чогось попоїсти або ж до нестями нажлуктитися чи підкрутити музику, щоб аж у вухах пекло. Хай там як, але коли ставало настільки нестерпно, він мав чимось себе зайняти.

Він відчував, як м’язи його живота скорочуються, звиваючись у страхітливі завитки всередині нього. Підібрав полишену книжку і спробував далі читати, повільно й болісно вимовляючи кожне слово.

Та вже за мить книжка знов опинилася в нього на колінах. Він перевів погляд до книжкової шафи навпроти. Усе знання, що є в тих книгах, не в змозі спинити того вогнища, що палахкотить усередині нього; усі слова, промовлені крізь століття, не здатні спинити невимовного, безглуздого жадання плоті.

Йому стало зле від усвідомлення цього. Для чоловіка це було справжньою наругою. Звісно, це лише природний потяг, але ж нагоди вдовольнити його тепер немає. Вони силоміць нав’язали йому целібат; він мусив із тим миритися. «Ти ж маєш розум, чи як? — запитав він себе. — Тож користуйся ним!»

Він дотягся рукою до перемикача і зробив музику ще гучнішою, змусивши себе по тому прочитати цілу сторінку тексту без зупинки. Він читав про рух кров’яних тілець, що проштовхуються крізь мембрани, про молочно-білу лімфу, яка несе відходи судинами, що зливаються у лімфатичні вузли, про лімфоцити й фагоцити.