Олесь Бердник - Поза часом i простором (на украинском языке)

Його не слухали, за спиною посмiхались:

- Знаменитий учений, а трохи той...

I показували пальцем бiля лоба.

Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь свiт вiдвернувся вiд нього. його висновки, його чудесну мрiю вважають химерою! Кiнець!

Хто ж вiн? Учений? Але ж його вигнали з усiх iнститутiв, де вiн працював! Людина? Мабуть, нi, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землi, продовжує його, створює сiм'ю... А вiн прожив тридцять п'ять рокiв i навiть не кохав нiкого, не пригортав до своїх грудей жiнки, не чув тривожного стуку жiночого серця-- Нi! Вiн не знаходив такої жiнки, що збагнула б його шукання, роздiлила б вогонь його шукань! Тiльки галюцинацiї i в снi i наяву настирливо з'являлися в свiдомостi... Ось i тепер, до болю ясно, перед широко вiдкритими запалими його очима виринає видiння, i не знає Святослав - сон оце видiння чи, може, сниться йому глухий гомiн велетенського мiста i парапет набережної, де вiн сидить...

Все прозорiшими робилися контури цього свiту, десь в просторi зникали звуки, i ось Барвицький вiдчував i бачив лише одне...

...Навколо нього - чорна кам'яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої iстоти. З неба ллються палючi променi двох свiтил - одне з них жовте, а друге блакитно-бiле, малесеньке. Святослав знає, що вiн в чужому свiтi, що вiн поривався сюди з-за далекої безоднi i хоче знайти тут дивну мрiю. Де ж вона? Все сильнiше палить промiння, жаром дихає розпечене камiння. Хочеться пити... Смiшно - хочеться пити, як i на Землi! А вiн думав, що в iншому свiтi буде не так, як у себе, на рiднiй планетi. Йде вiн по чорному базальту, i двi тiнi вiд двох сонць - одна свiтлiша, а друга темнiша - химерно супроводжують його...

Святослав втомлено зупиняється, важко дихає... I ось з кам'яної долини прямо перед ним з'являється дивне видiння - закутана в довгу бiлу накидку iстота. Барвицький затремтiв вiд якогось передчуття. Нарештi! Хто ж ця iстота?

А бiлий привид наблизився i зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, i вiн бачить жiноче обличчя - але нiяк не зрозумiє, якi в неї очi, не збагне, що ж приваблює його в нiй?! В якомусь чарiвному туманi блискають її зiницi, бiле волосся вiльно спадає локонами на груди. Вона пiдiймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, i йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.

Жiнка нового свiту мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бiк пустелi, щось промовляє незвичайно мелодiйним голосом, i вiн розумiє, що мусить пройти разом з нею через палючий простiр, який тепер розстилається навколо... I вони йдуть. Жiнка дивиться чарiвним поглядом в очi Святослава, бачить в них те нез'ясовне почуття, що горить тепер в його душi. I здається йому, що без кiнця триватиме блаженство, що вiн, нарештi, в iншому буттi i безсмертя вiдкрило йому свої сяючi ворота...

Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повiтря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Вiд камiння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Вiн зупиняється, пiдiймає обличчя догори i бачить, що два свiтила опускаються донизу, стають все ближчими, i це вiд них така пекельна спека! Нiкуди сховатися! Значить, це смерть! Це - космiчна катастрофа! Жiнка дивиться в небо, i її погляд теж стверджує безвихiдь!

Святослав зупиняється, повертається до супутницi з чужого свiту:

- Значить, я поривався до далекого свiту, щоб загинути разом з тобою, чарiвне створiння?

Вона слабо усмiхнулася, поклала руки на його груди... Святослав схопив її в обiйми, припав до прозоророжевих уст. I тодi вiдчув, як серця їх забилися в єдиному ритмi, i зрозумiв, що ця жiнка присуджена в книзi Буття йому, хоч i родилася за бiльйони кiлометрiв вiд нього! Та було пiзно думати i мрiяти! Вiд нестерпно гарячих променiв на них загоралась одежа...

Кохана (вона була вже кохана!) пiдняла променистi очi, глянула в лице Святославу, i велика безсмертна любов обвiнчала їх - людей рiзних свiтiв!

А в наступну мить обоє спалахнули полум'ям i хмаркою прозорого туману вiдлетiли в йебо...

Барвицький здригнувся, застогнав, зiрвався на ноги... Видiння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський мiст, метушня людської юрби... I як завжди, розчарування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидiв непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову...

Та ось вiн вiдчув, як хтось пiдiйшов до нього. Постояв, а потiм поклав руку на голову. Барвицький байдуже пiдняв лице. Перед ним стояла дiвчина елегантно одягнена, висока, худорлява, з блiдим обличчям i каштановим коротким волоссям. її сiрi очi уважно i дружньо дивилися на професора.