Игорь Росоховатский - Бiлi звiрi

Жрець нiяк не реагував на мiй жарт.

— А ще ти писав, — провадив вiн далi, куйовдячи клинчик бороди, — що чутки про силу й хитрiсть бiлих звiрiв дуже перебiльшенi…

Я розчув грiзнi нотки в його голосi й насторожився. „Що сталося? Новий напад бiлих звiрiв? Чому ж я нiчого не знаю про це?“

— Ми без зайвих зусиль знищили цiлу родину цих звiрiв. Самця, самицю, шiстьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайнi звiрi, не виказали нi особливої сили, нi хитрощiв…

— А чутки?

— Чи можна вiрити оповiдям неписьменних чафхiв? Чафхи ладнi напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрiсть бiлих звiрiв перевершує людський розум!

Я уважно стежив за жерцем i все ж прогавив момент, коли вираз його обличчя почав змiнюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру — холодне, гостре, без зморщок.

— Ну, то слухай. Два полки, про якi ти згадав, геть. знищено. Провiнцiю Еме перетворено на пустелю. Знищено людей i худобу, посiви i сади. Гинуть лiси, бо кору на деревах погризено…

Його похмурi очi виблискували сталлю.

Я обiперся рукою об стiл, щоб не впасти. Я не мiг повiрити в те, що почув.

— I все те вчинили бiлi звiрi?

— Може, в тебе виникла пiдозра, що я чафх? — вiн не пiдвищував голосу. Точнiсiнько так, не змiнюючи тону, вiн посилав людей на страту.

— А чи правильнi данi?

Жрець зневажливо знизав плечима. Вiн дивився на мене так, наче я вже стояв на помостi перед катом.

— Кара чекає на тебе попереду, — сказав вiн. — А поки що за моєю рекомендацiєю тебе зараховано до групи розслiдування. Треба визначити, як боротися з бiлими звiрами. Збери всi необхiднi iнструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.

Збентежений, я повертався додому. Хоч якi великi були мої страх i тривога, я не мiг не здивуватися, що бiля порога мене не зустрiла довгошерста Маса.

Я гукнув дружину, але вiдповiдi не було. Обiйшов кiмнати — нi Ксанди, нi сина.

— Мабуть, пiшли погуляти, а Бiдолаху i Масу взяли з собою, подумав я. — Але чому не дочекалися мого повернення?

Я вийшов на вулицю i зiткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою вiн розмазував по личку сльози.

— Що сталося, Гу? — лагiдно спитав я, взявши його на руки.

Вiн притиснувся до мене i заплакав ще дужче.

— Зникли Бiдолаха i Маса, — вiдповiла за нього дружина. — їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.

Як мiг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружинi своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця вiдповiдав ухильно: треба уточнити деякi данi про бiлих звiрiв, доведеться для цього на кiлька днiв поїхати в провiнцiю.

Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула менi у вiчi, але промовчала. Невже не повiрила?

Удвох ми ще раз обшукали кiмнати, комiрчини…

— Поглянь-но, що це? — раптом крикнула Ксанда.

Невисоко над пiдлогою на стiнi кухнi виднiлося кiлька червоних цяточок. Я придивився уважнiше, спробував пошкребти їх. До однiєї з них прилипла шерстинка. Довга, сiра, як у Маси…

Холодний пiт оросив менi чоло. Я закляк, дивлячись на червонi цяточки.

— Ну, що це? — спитала Ксанда.

— Бризки фарби, — збрехав я. — Пам'ятаєш, кiлька днiв тому я фарбував плiнтуси?

— Не пам'ятаю, — сказала Ксанда, недбалим рухом вiдкидаючи волосся з чола.

— Виходить, забула, — мовби мiж iншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею — i коли тривожився, i коли сварився з нею, тiльки намагався не зiзнаватися собi в цьому.

— Я не могла забути! — наполягала Ксанда.

— Ну то я забув тобi сказати, — мовив я примирливо, обiймаючи її за плечi, пiдкреслюючи i тоном, i винуватою усмiшкою, що йдеться про пусте.

Вона вийшла з кiмнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стiлець, втупивши очi в бризки „фарби“. Часом я вiдчував на своїй потилицi важкий погляд. Озирався, але позад мене нiкого не було.

Зрештою я рвучко пiдвiвся iз стiльця i зненацька побачив два червонуватих свiтлячки, що втупилися в мене з шафи. Я iнстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.

Свiтлячки виявилися очима Бiдолахи. Вiн сидiв на шафi, тому ми й не побачили його. Однак вiн же нас прекрасно бачив. I не пiдiйшов, не вiдгукнувся. Чому?

— Йди-но сюди, Бiдолахо, — покликав я. — Йди сюди, чого ж це ти?

Довелося кiлька разiв погукати його, вiн нiби вийшов iз забуття i впiзнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомiсть, яка лякала, i дивилися тепер, як i ранiше, вiддано й лагiдно.

Я покликав Ксанду i Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бiдолаху з шафи, почухав йому за вухом, i вiн з насолодою примружився.