У Вейбриджі ніхто не міг сказати, де міститься штаб. Тут був суцільний безлад. Підводи, карети утворювали мішанину всіляких возів і коней. Поважні мешканці містечка, чоловіки в костюмах, ошатно вдягнені жінки — всі квапливо пакували речі; навіть ті, хто завжди байдикував, і вони завзято допомагали іншим; діти, вдоволені з такої пригоди, галасували. А над цією метушнею розлягалися дзвони: це місцевий вікарій, незважаючи ні на що, правив ранню службу.
Ми з артилеристом присіли на східцях біля криниці й нашвидку підкріпилися тим, що захопили з собою. Військові патрулі — вже не гусари, а гренадери в білих мундирах, — попереджували населення, щоб воно або швидше вибиралося звідси, або ховалося по льохах, коли почнуть стріляти. Проходячи залізничним мостом, ми бачили натовпи людей, що купчилися на станції й навколо неї: платформи були забиті різними валізами й клунками. Звичайний розклад поїздів було порушено, певно, тому що підвозили до Чертсі війська й гармати. Кажуть, що згодом дійшло навіть до жорстокої бійки за місця в додаткових поїздах, які було пущено по обіді.
Вийшовши з Вейбриджа, ми дісталися шеппертонського шлюзу, де зустрічаються річки Вей і Темза. Тут ми допомогли двом стареньким навантажити маленький візок. Гирло Вей має три рукави; через неї ходив пором, і можна було винайняти човен. На тому боці річки був трактир, перед ним галявина, а далі за деревами височіла церковна дзвіниця (тепер там залишився тільки шпиль).
Біля перевозу ми застали збуджену галасливу юрбу. Паніки не було, але людей зібралося набагато більше, ніж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись під тягарем великих клунків. Якесь подружжя, пристосувавши двері з клуні замість носилок, несло на них своє добро. Один чоловік сказав нам, що має намір виїхати поїздом із Шеппертонської станції.
Усі голосно розмовляли, хтось навіть жартував. Багатьом здавалося, що марсіани — це просто велетенські істоти, здатні тільки пограбувати місто, але що їх зрештою буде-таки знищено. Люди збентежено поглядали на річку, на луки, але все було спокійно.
За Темзою, коли не зважати на те місце, де приставали човни, також було тихо — помітний контраст із Сурреєм. Люди висідали з човнів і підіймалися дорогою.
Великий пором щойно відчалив. Кілька солдатів стояли на галявині перед заїздом, дивилися на втікачів і глузували з них, навіть не пробуючи допомогти. Трактир, як і звичайно в неділю, був зачинений.
— Що це? — вигукнув один із веслярів, почувши раптовий вибух.
— Та цить же! — Хтось поряд зі мною гримнув на собаку, який завив.
Знову почувся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсі. Стріляла гармата.
Почався бій. На тому боці річки заревли невидимі через дерева гармати, майже одна за одною. Скрикнула якась жінка. Усі раптом ніби закам’яніли, обернувшись у бік близької незримої битви. На широкому лузі не було нікого, тільки мирно паслася череда і під сонячним промінням стояли непорушно сріблясті верби.
— Солдати їх зупинять, — якось непевно промовила якась жінка.
Над верхів’ями дерев звівся димок. Потім ми побачили десь далеко клуб диму, що здійнявся вгору і завис у повітрі. Цієї ж миті під ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повітря, у вікнах будинків шибки розлетілися на друзки, і ми заціпеніли.
— Он де вони! — вигукнув чоловік у синій куртці. — Там, там! Бачите?! Там!
Раптово один за одним з’явилися марсіани в металевих панцирах — перший, другий, третій, четвертий: вони звелися шеренгою за лугом, над молодим лісом біля Чертсі, і швидко прямували до річки. Спочатку їхні постаті під ковпаками здавалися зовсім маленькими; вони пересувалися ніби на коліщатах, але зі швидкістю птахів.
Тоді, рухаючись навскіс до нас, з’явився п’ятий марсіанин. Великі панцирні тіла виблискували під сонцем. Що ближче вони підходили, то більшими ставали. Крайній ліворуч марсіанин, який був найдалі від нас, розмахував високо в повітрі великим ящиком, і жахливий тепловий промінь, який я вже бачив вночі проти суботи, майнув над Чертсі й почав уражати будинки.
Побачивши цих дивних, швидких і жахливих створінь, натовп над річкою, здавалося, завмер від жаху. Ні вигуків, ні гомону — запанувала могильна тиша. Потім почувся захриплий шепіт і тупотіння ніг, чалапання по воді. Якийсь чоловік, занадто переляканий, щоб скинути з плечей свою ношу, повертаючись, ударив мене ріжком валізи, аж я заточився. Якась жінка штовхнула мене і кинулася щодуху бігти. Я обернувся і також побіг разом з натовпом, хоча страх не затьмарив мого розуму. Тільки єдине — жахливий тепловий промінь — був у мене на думці.
Читать дальше