Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець

Візник із мене нікудишній. Ще раз обернувшись назад, я побачив, що й другий горб також укритий чорним димом. Попустивши віжки, я хльостав коня, аж доки Вокінг та Сенд закрили нас від того розпачу та жаху. Лікаря я обігнав вже перед Сендом.

Від Мейбері-Гіллу до Лезерґеда — близько двадцяти миль. У повітрі стояв аромат сіна, що сушилося на буйних лугах за Пірфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий і духмяний живопліт із кущів шипшини. Стрілянина, яку ми чули дорогою, їдучи з Мейбері-Гіллу, припинилася так само несподівано, як і почалася. На землю спадав вечір, тихий і спокійний. О дев’ятій ми щасливо дісталися до Лезерґеда. Кінь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичів і попросив їх дати притулок дружині.

Сама вона всю дорогу мовчала і, здавалося, була пригнічена, немов передчуваючи якесь лихо. Я намагався заспокоїти її, запевняв, що марсіани прикуті до ями власною вагою і що вони зможуть відповзти од своєї схованки ледве на кілька кроків. Але дружина майже не відповідала. Якби не слово, що я дав власникові заїзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночі в дорогу. О, якби ж я знав.. Коли ми прощалися, вона була дуже бліда.

Щодо мене, то я цілий день ходив, ніби в гарячці. В крові вирувало щось подібне до військової лихоманки, яка інколи вражає ціле цивілізоване суспільство. Мене зовсім не лякала нічна поїздка до Мейбері, мені навіть було якось сумно, що вже припинилася стрілянина. Я боявся, що це означає крах марсіанських завойовників, а мені дуже хотілося бути очевидцем їхнього розгрому.

Близько одинадцятої я вирушив назад. Ніч стояла темна. Коли я вийшов із освітленого передпокою, вона видалась мені зовсім чорною. Було парко, як і вдень. Хмари летіли швидко, хоча в кущах не було ані шелесту. Служник родичів засвітив обидва ліхтарі. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освітлених дверях, доки я сів у візок, а тоді хутко обернулася й пішла в дім. Родичі, що стояли на ґанку, побажали мені щасливої дороги.

Гнітючий настрій жінки майже накрив і мене, та але марсіани знову заволоділи моїми думками. Тоді я ще не знав нічого ані про результати вечірнього наступу, ані про причини, які призвели до сутички.

Проїжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд і Олд-Вокінг), я побачив на заході криваво-червону заграву, що дедалі вище підіймалася в небо. Насувалися грозові хмари і змішувалися з багряно-чорними стовпами диму.

Ріплі-стрит була безлюдна. Лише кілька освітлених вікон, але, крім них, жодних ознак життя. Там, де дорога повертає на Пірфорд, я мало не наїхав на гурт людей, що стояли спиною до дороги. Коли я проминав їх, вони навіть не озвалися. Не знаю, чи було їм відомо, що діється за горбом; так само не знаю, чи спали мирно в тих оселях, що повз яких я проїздив, — чи були вони покинуті й порожні, чи мешканці їх з тривогою стежили за страшними подіями цієї ночі.

Від Ріплі до Пірфорда я їхав долиною Вей, і мені не видно було червоної заграви. Коли ж я виїхав на невеличкий горб за пірфордською церквою, заграва з’явилася знову, а дерева уздовж дороги зашуміли, віщуючи наближення бурі. На пірфордській церкві оддзвонили північ, і попереду на тлі червоного неба замаячіли чорні верхівки дерев і дахи Мейбері-Гіллу.

Раптом лиховісний зелений блиск освітив переді мною дорогу і лісу напрямі Едлстона. Я відчув, що віжки натяглися. Смуга зеленого вогню раптом пронизала темну хмару і впала десь у полі, ліворуч від дороги. Третя летюча зірка!

Слідом за нею сліпуче вдарила фіолетова блискавка навислої грози, і загримів грім. Кінь закусив вудила й помчав навскач.

Я нісся пологим схилом до підніжжя Мейбері-Гіллу. Одна за одною блискавиці краяли небо. Безперервно гуркотів грім, і чути було якийсь дивний тріск, який нагадував роботу величезної електричної машини, аніж звичайну грозу. Миготіння яскравого світла сліпило мені очі, а дрібний град сік обличчя.

Спочатку я дивився тільки на шлях, а потім увагу мою привернула якась дивна химера, що швидко спускалася з протилежного схилу Мейбері-Гіллу. Спершу мені здалося, ніби то мокрий дах якогось будинку, але, коли спалахнула одна, а за нею й друга блискавка, я помітив, що химера пересувається. Дивовижне це було видіння! На мить запала моторошна темрява, а там знову — сліпучий спалах, від якого стало видно немов удень. Червоний будинок сирітського притулку на узвишші, зелені верхівки дерев і ця загадкова штуковина — все було видно напрочуд ясно.