Айзек Азимов - Друга фундація

Його знову знудило.

А потім він почув у вусі голос Ченніса:

– Гадаю, це він, генерале.

Прітчер знову повернувся. Один зі старійшин мовчки відчинив двері і став на порозі з виглядом, сповненим гідності та спокійної поваги.

Він сказав:

– Його світлість губернатор Россема від імені володарів Тазенди з радістю дарує свій дозвіл на аудієнцію і пропонує вам з’явитися перед ним.

– Звичайно. – Ченніс рвучко підтягнув ремінь і поправив на голові россемітський капюшон.

Прітчер зціпив зуби. Починався справжній ризик.

Губернатор Россема не справив особливого враження своїм зовнішнім виглядом. Він був із непокритою головою, і ріденьке світло-коричневе волосся, що вже почало сивіти, додавало йому м’якості. Його кощаві надбрівні дуги похмуро нависали над очима, і ті, оточені мереживом тонких зморшок, здавалися проникливими. Його нещодавно поголене підборіддя було маленьким та м’яким, через що будь-який псевдовчений-фізіогноміст назвав би власника такого підборіддя «м’якотілим».

Прітчер уникав очей і спостерігав за підборіддям. Він не знав, чи це дасть якийсь результат – якщо взагалі щось може дати результат.

Голос губернатора був пронизливим і байдужим:

– Ласкаво просимо до Тазенди. Мир вам! Ви вже поїли?

Два Спікери проходили повз, і один зупинив іншого.

– Я маю звістку від Першого Спікера.

В очах іншого замерехтіло передчуття чогось недоброго.

– Точка перетину?

– Так! Можливо, ми доживемо, щоб побачити світанок!

Ніщо в діях Ченніса не вказувало на те, що він усвідомив непомітну зміну у своєму ставленні до Прітчера та в їхніх стосунках. Він відкинувся на спинку жорсткої дерев’яної лави, витягнувши перед собою ноги.

– Яке в тебе склалося враження про губернатора? Прітчер знизав плечима.

– Ніякого. Як на мене, він точно не схожий на якогось психічного генія. Напрочуд жалюгідний екземпляр Другої Фундації, якщо припустити, що він до неї належить.

– Ну, я так не вважаю. Мені важко сказати, який тут можна зробити висновок. Припустімо, ти належиш до Другої Фундації, – Ченніс замислився, – що б ти зробив? Припустімо, ти розумієш, для чого ми тут. Як би ти впорався з нами?

– Здійснивши навернення, ясна річ.

– Як Мул? – Ченніс різко підняв голову. – А чи зрозуміли б ми це, якби вони нас навернули ? Цікаво… А якщо вони звичайні психологи, але дуже розумні.

– У такому разі я дуже швидко нас знищив би.

– І наш корабель? Ні. – Ченніс похитав указівним пальцем. – Прітчере, старий, ми ж бо блефуємо. Як і вони. Це може бути лише блеф. Навіть якщо вони добре володіють емоційним контролем, ми з тобою – тільки фасад. Вони повинні боротися з Мулом і тому мають бути з нами настільки ж обережні, як і ми з ними. Гадаю, вони знають, хто ми такі.

Прітчер холодно поглянув на нього.

– І що ти збираєшся робити?

– Чекати, – відрізав він. – Нехай вони прийдуть до нас. Вони занепокоєні, можливо, через корабель, але, мабуть, більше через Мула. Вони спробували блеф із губернатором. Це не спрацювало. Ми залишилися незворушними. Тепер наступний, кого вони до нас підішлють, буде представник Другої Фундації, і він запропонує нам якусь угоду.

– А далі?

– А далі ми укладемо цю угоду.

– Сумніваюся.

– Бо ти вважаєш, що це буде подвійна гра стосовно Мула? Не буде.

– Ні, Мул у змозі впоратися з будь-якою подвійною грою, що б ти не вигадав. Але я все одно не згоден.

– Бо не віриш, що ми зможемо вести подвійну гру з Другою Фундацією?

– Мабуть, ні. Але й це не причина.

Ченніс позирнув на предмет у руці напарника і похмуро сказав:

– Хочеш сказати, що причина в цьому .

Прітчер погойдав бластером.

– Ти маєш рацію. Тебе заарештовано.

– За що?

– За зраду Першого Громадянина Союзу. У Ченніса заніміли губи.

– Що відбувається?

– Зрада! Як я вже сказав. А з мого боку – усунення проблеми.

– Ти маєш якісь докази? Якісь факти, припущення, фантазії? Ти з глузду з’їхав?

– Ні. А ти? Думаєш, Мул просто так відправляє шмаркачів із безглуздими й необачними місіями? Мені вже тоді це здалося дивним. Але я згаяв час, бо сумнівався. Чому він відправив тебе? Бо ти постійно скалишся і вдягаєшся у модні ганчірки? Чи тому, що тобі двадцять вісім?

– Мабуть, тому, що мені можна довіряти. Чи логічні причини тебе не цікавлять?

– А, можливо, тому, що тобі не можна довіряти. Що, як виявляється, цілком логічно.