Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

— Але що трапляється сьогодні вранці? Мало не на нашому ґанку! Фу. Це огидно. Це дуже огидна витівка. І ви знаєте, як це трапилося? Ось, як це трапилося. Це знову був наш друг пан Дак, який намагався грати в розумного й хитрого юриста. Це так жалюгідно. Він розважається тим, що намагається марнувати мій час своїми маленькими хитрощами, іграми, дрібним шрифтом, а потім намагається збити мене з пантелику, пред'являючи рахунок за витрачений ним час. Це дрібниці. Це лише додаткова робота. Усі юристи так роблять. Тож я й сказав, що беру його рахунок. Беру й мені байдуже, що там. Ти даєш мені рахунок, а я роблю так, щоб із ним розібралися. Це нормально. То він і дав мені його.

— Лише пізніше я помітив цей хитрий додатковий пункт. То й що? Він намагається бути хитрим. Він дав мені гарячу картоплину. Знаєте, в бізнесі звукозапису багацько гарячих картоплин. Їм просто треба давати ради. Завжди знайдуться люди, які залюбки дадуть замість вас чомусь ради, якщо вони хочуть просунутися службовими сходами вище. Якщо вони варті своєї сходинки, то вони теж передоручать це комусь іншому. Отримав гарячу картоплину — передай її. Я передав. Є безліч людей, які залюбки вирішують для мене різні проблеми. І знаєте що? Було дуже смішно спостерігати, як далеко й швидко передавалася ця конкретна картоплина. Спостерігаючи за цим, я багато дізнався про те, хто розумний, а хто ні. Але потім вона потрапляє до мого садка, а це, боюсь, дозволяє мені скористуватися штрафним застереженням. Його перебування у Вудсгеді — річ недешева, і я думаю, що цим нещасним випадком ваші клієнти все зіпсували. З цієї точки зору батіг знаходиться в нашій руці. Ми можемо просто скасувати все це. Повірте мені, я вже отримав усе, чого тільки міг бажати.

— Але послухайте, пане Джентлі. Думаю, ви розумієте мою позицію. Ми досить відверті один з одним, і мені це подобається. Зрозуміло, що в цій справі є багато нюансів, але я маю можливість здійснити багато речей. То може ми зможемо дійти якоїсь з чисельних можливих домовленостей? Чого б ви не побажали, пане Джентлі, це можна здійснити.

— Лише побачити, як ви здохнете, пане Дрейкот, — сказав Дірк Джентлі. — Оце й усе.

— Ну то й біс із тобою!

Дірк Джентлі розвернувся, вийшов з кімнати й пішов казати своєму новому клієнтові, що вони, напевно, мають проблему.

Трохи згодом синій «BMW» тихо від'їхав від безлюдної площі перед вокзалом Сент-Панкрас і поїхав тихими вулицями геть.

Дещо пригнічений Дірк Джентлі надів капелюх і залишив свого щойно знайденого й щойно втраченого клієнта, який сказав, що хотів би зараз побути на самоті й можливо перетворитися на пацюка, як дехто інший.

Дірк зачинив за собою великі двері й повільно пішов на балкон, з якого відкривався вид на величезний зал богів і героїв — Вальгаллу. Саме цієї миті останні з гуляк розчинялися в повітрі й, напевно, з'являлися на вокзалі Сент-Панкрас. Якийсь час детектив дивився на пустий зал, де від вогнищ залишилися самі лише жарини.

Легким рухом голови він виконав такий самий перехід, і опинився в занедбаному коридорі пустого гранд-готелю «Мідланд». У вікно він побачив, як останні гуляки з Вальгалли виходять з великої темної зали вокзалу Сент-Панкрас на холодні вулиці Лондона, щоб знайти собі лавки, спроектовані для того, щоб на них неможливо було спати, й спробувати на них заснути.

Дірк зітхнув і спробував знайти вихід з покинутого готелю, але це виявилося складнішим, ніж він передбачав, бо готель являв собою величезний темний лабіринт. Зрештою він знайшов великі готичні спіральні сходи, що вели на самий низ, до величезних арок вестибюлю, прикрашених різьбленими драконами, грифонами й важкими прикрасами з кованого заліза. Головний вхід було заперто вже багато років, тож Діркові довелося знайти боковий коридор, що вів до іншого виходу, який уночі сторожив великій пітний чоловік. Чоловік вимагав від Дірка пояснити, як той потрапив у готель, і жодне з наданих пояснень його не задовольняло. Зрештою йому довелося просто дозволити Діркові вийти, бо інших варіантів у нього все одно не було.

Звідти Дірк пройшов до кас вокзалу, а потім і до самого вокзалу. Якийсь час він просто стояв там і дивився навколо, а потім вийшов крізь головний вхід і спустився сходинками, що вели до вулиці Сент-Панкрас. Вийшовши на вулицю, він так здивувався тому, що на нього миттєво не налетів орел, що спіткнувся, впав, і на нього наїхав один з перших ранкових мотокур'єрів.