Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Зрештою вона почала відчувати, що вони сповільнюються й починають опускатися. Це призвело до нових нападів нудоти й відчуття дезорієнтації. Кейт здавалося, що її шлунок повільно викручують, наче білизну, з якої витискають воду.

Повітря ставало дедалі гіршим. Воно пахнуло гірше, ставало більш їдким і в ньому було дедалі більше турбулентностей. Тепер уже не було сумнівів у тому, що вони сповільнювалися, і рух ставав дедалі складнішим. Молот указував униз, він уже не мчав стрімголов, а вибирав дорогу.

Вони спускалися далі, долаючи густі хмари, що вирували навколо них, і зрештою їй почало здаватися, що вони мали вже опуститися до самої землі.

Їхня швидкість настільки зменшилася, що Кейт уже могла дивитися вперед, але повітря було таке їдке, що вона змогла подивитися лише мигцем. І саме під час цього погляду Тор відпустив свій молот. Вона не могла повірити в це. Він відпустив його менш ніж на секунду, просто для того, щоб ухопити його зручніше, і тепер їх не тягнуло за молотом, тепер вони висіли на його рукоятці, а він повільно летів уперед. Переміщаючи свою вагу в нову позу, Тор підсадив Кейт вище — ніби шкарпетку поправив.

Вони летіли вниз, нижче й нижче. Тепер зустрічний вітер доносив до них ревіння та плескіт хвиль, що розбивалися об берег, і раптом Тор уже біг, скакав по кам'янисто-піщаній пустощі, перестрибував жмутки трави, а зрештою, ще кілька разів гупнувши ногами, зупинився.

Вони стояли й хиталися, але під ногами в них нарешті була тверда земля.

Нахилившись вперед, Кейт кілька секунд просто дихала. Потім випросталася у весь свій зріст і хотіла була висловити Тору на всю горлянку свої почуття щодо цих подій, аж раптом її охопила тривога через те, де саме вона стояла.

Хоча ніч була темна, вітер, що хльостав її, і його запах казали про те, що десь дуже недалеко було море. Звуки важких ударів хвиль об берег сказали їй, що море знаходиться приблизно під нею, що вони стоять дуже близько до краю скелі. Вона схопилася за руку нестерпного бога, що приніс її сюди, і даремно сподівалася, що зробила йому цим боляче.

Коли її спантеличені почуття почали поступово заспокоюватися, вона помітила, що перед нею поширюється тьмяне світло, і згодом зрозуміла, що це світиться море.

Усе море сяяло, як запалення. Воно ставало посеред ночі дибки, безладно кидалося й билося; несамовите від болю трощило себе на краплі об скелі берега. Море та небо шипіли одне на одного від злості.

Кейт мовчки спостерігала за цим, а потім відчула, що Тор стоїть поруч із нею.

— Я зустрів тебе в аеропорті, — сказав він, заглушаючи голосом вітер. — Я намагався потрапити додому, в Норвегію літаком, — він указав на море. — Я хотів, щоб ти побачила, чому я не міг так прилетіти.

— Де ми? Що це таке? — перелякано спитала Кейт.

— У твоєму світі це Північне море, — сказав Тор і знову відвернувся до суші й пішов, тягнучи за собою по землі молот.

Кейт щільніше загорнулася в мокре пальто й поспішила за ним.

— А чому ти просто не полетів додому так, як ми це щойно зробили, але в нашому світі?

Її лють послабшала, натомість з'явилася турбота про недостатній словниковий запас.

— Я намагався, — відповів Тор, не зупиняючись.

— І що трапилося?

— Я не хочу про це говорити.

— До чого в дідька це все?

— Я про це не говоритиму.

Кейт роздратовано знизала плечима.

— То так усі боги поводяться? — крикнула вона. — Якщо щось непокоїть — просто не розмовляєш про це?

— Торе! Торе! Це ти?

Останню фразу сказав слабкий голос, який до них приніс вітер. Кейт вдивилася в вітер. Крізь темряву з-за невисокого хребта до них наближався, колихаючись, ліхтар.

— Це ти, Торе? — стало видно маленьку стару жінку, яка завзято шкандибала, тримаючи ліхтар над головою. — Я так і подумала, що то був твій молот. Ласкаво прошу! — цвірінькала вона. — Ох, але ж ти прийшов у лиховісні часи. Я саме повісила над вогнем казан і думала випити кухлик чогось гарячого, а згодом, можливо, вбити себе, але потім сказала собі: «Потерпи ще кілька днів, Тсуліва… Тсувіла… Свулі… Тсулівансіс». Коли я сама з собою розмовляю, я ніколи не можу своє ім'я правильно сказати, і це бісить невимовно; ти мене, звісно, розумієш, бо ти ж розумний хлопчик, я завжди так казала, попри те, що казали інші, тож я сказала собі: «Тсулівансіс, зачекай, може хтось прийде, а якщо не прийде — ну, тоді вже можна буде подумати про те, щоб накласти на себе руки». І подивіться! З'явився ти! О, я дуже, дуже тобі рада! Я бачу, ти приніс із собою подружку. Познайомиш мене з нею? Вітаю, люба, вітаю! Мене звати Тсулівансіс і мене не образить, якщо ви будете затинатися, звертаючись до мене.