Володимир Михановський - Із щоденника

– І для цього вони поклали прискорити весь хід навчання, – закінчив Мерліс. – Бачиш, якби не я, ти дізнався б про це все тільки завтра.

Удень розв’язав за чотири хвилини (замість належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорії ймовірності. Це останнє завдання з тих, котрі належить виконувати в стані нерухомості чи принаймні не полишаючи кімнати.

Микола Михайлович сказав, що за два-три дні мені – достроково! – буде надано право на вільне пересування. За два-три дні настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та раніше вона видавалася мені безмежно далекою, а тепер така близька!

Сором зізнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я відчуваю, як прискорюються процеси обміну і сильніше б’ється моє атомне серце. Невже через кілька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стільки літ штурмують сміливці – земляни і ми, їхні вірні помічники!

Востаннє кидаю погляд на шведську стінку, довжелезні стелажі з книжками, мікрофільмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам’ятатиму цю кімнату завжди.

Кроки! Вони ще в кінці коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Він без автокара. Я ворушу всіма дванадцятьма кінцівками. Зараз відчиняться двері, і я переступлю поріг.

Я зіскочу з тераси і гукну неголосно:

– Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!