Володимир Михановський - Овсій

Овсій повільно підвівся. Роззираючись, постояв.

Він був зовсім незалежний. Міг іти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова – о чотирнадцятій нуль-нуль вернутися в біолабораторію.

Овсій навіть не уявляв собі, що довкола стільки навдивовижу цікавої інформації. Він неквапом брів паралельно до пластикової стежки. Обминав вербові кущики. Перед ним неохоче розступалось високе різнотрав’я. Овсій озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидіти стільки років, день у день поглинаючи розмаїту інформацію, лишився далеко позаду. Згадалися перші кроки, коли відстань од екрана до стелажів видавалася прірвою, через яку необхідно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трішки підштовхнув Овсія, і він несподівано для самого себе ступив уперед, широко розчепіривши руки…

Тепер перед ним, скільки займеш оком, слався рівний, мов стіл, полігон, а він ішов та йшов, фіксуючи в пам’яті температуру повітря, вологість, силу вітру й десятки інших параметрів.

На полігоні було порожньо. Далеко на обрії, де плато зливалося з небом, мріли якісь будови. Про їхнє призначення Овсій міг тільки здогадуватись. Он та споруда, зіткана з однакових ланок і схожа віддалік на шахову туру, – за всіма ознаками, вежа космозв’язку. Поряд галерея… Мабуть, гімнастична зала для таких, як і він, роботів. От би зустріти кого-небудь із своїх побратимів!

Ще перед тим як вийти з біолабораторії на широкий степовий простір, Овсій мріяв про несподівані зустрічі на полігоні, він прагнув їх і водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досі йому доводилось контактувати із самим тільки Миколою Михайловичем.

Летючі кібери, сюркочучи, пролітали у нього під самісінькою антеною. Овсій на ходу кілька разів спробував упіймати загадкове створіння, та, видно, його рухи були незграбні: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.

«Чому мені вихователь ніколи нічого не казав про ці втішні конструкції, що літають над полігоном Зеленого містечка? – розмірковував Овсій. – І яке їхнє призначення? Може, збирати інформацію на рівні молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?»

В глибині, під грунтом, Овсій бачив численні труби. В різних напрямках вони прошивали товстий шар землі, являючи собою кровоносні судини велетенського механізму, гігантського комплексу, що зветься просто і ласкаво, – Зелене містечко…

Одначе спека! Тридцять сім за Цельсієм у затінку. Добре, подмухує хоч якийсь вітерець. Овсій майже самохіть увімкнув холодильне устаткування.

Аж тут з-за дерев вигулькнула дівчина. Вона простувала назустріч Овсієві. Це була Лін, та, що в парі з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лін йшла сама.

Вітер подув сильніше, зашамотів у листі, розтріпав дівчині лляне волосся, зібране ззаду в чудернацький датчик.

Лін іще не бачила Овсія – вона дивилася просто поперед себе на пластикову доріжку. Овсій ніяково зупинився, йому треба було самостійно дійти певного висновку. Вперше за весь час свідомого існування. Він квапливо перебирав десятки варіантів. Уникнути зустрічі? Втекти? Заховатись у траві? Пройти повз Лін, мовби не помічаючи її?

Поки Овсій розмірковував, дівчина уздріла його. Звернувши зі стежки, вона пішла роботові назустріч. На її устах грала усмішка, і було в цій усмішці щось таке, що змусило Овсія сміливо рушити вперед.

– Здрастуй, – простягла руку Лін.

– Здрастуй, людино, – швидко відповів Овсій.

Вона ласкаво потисла йому кінцівку. І досі пам’ятається її суха гаряча долоня.

Цей дещо химерний жест не здивував Овсія. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.

– Перший вихід? – безпомилково визначила Лін.

– Перший, – підтвердив Овсій. – Тільки як…

– В мене око натреноване, – пояснила дівчина. – Ну що, не лячно просто неба?

– Цікаво.

– Ще б пак! Років двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нині.

«Чи знайомий з нею вихователь?» – подумав Овсій.

– Вітай від мого імені Миколу Михайловича, – сказала Лін, мовби вгадавши його думки. – Він виховав не одного капітана.

– Я працюватиму на завантажуванні кораблів, – повільно сказав Овсій.

– Теж непогано, – усміхнулася Лін. – Ой, де це ти? – схопила вона Овсія за плече. Дівчина зірвала жмут трави і стала витирати йому на спині болото.

– Та от упав, – ніяково пробурмотів Овсій.

– Ну, звичайно! – вигукнула Лін. – Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скільки разів?