Володимир Михановський - Живий мох

Над килимом з’явилася легка хмаринка. Вона згустилася просто на очах. Потім вогники водночас мигнули, і хмаринка рушила на мене. Палючий біль пронизав мене. Не допомогла і нейтритова прокладка скафандра. В кожну клітину тіла вп’ялась розжарена голка. Втративши рівновагу, я похитнувсь і впав на спину…»

Штурман «Сніжинки» невідривно стежив, як капітан корабля, обережно ступаючи, заглиблюється в хащі.

Штурман чітко бачив, як його товариш зупинявся біля зігнутих стовбурів, піднімав гілки, роздивлявся. Він заздрив капітану.

Водночас його турбувало відчуття якоїсь небезпеки, що загрожує капітанові. І він полегшено зітхнув, коли капітан нарешті повернув назад.

Яскраво-зелене світило схилилось до обрію. Запали сутінки, стали довгими тіні.

Для інфращупа не було ніякої різниці – день чи ніч. Однак видимість на кольоровому екрані помітно погіршала. Спочатку вицвіли і поблякли яскраві кольори. Дерева, грунт, оранжевий скафандр капітана – все набрало якогось непевного сірого відтінку. Пасмуги туману тягнулись знизу і запинали екран, перетворюючи його в великий квадрат брудно-сірого полотна.

Постать капітана танула на очах. Радіозв’язок з ним почав слабнути і незабаром перервався зовсім.

Розмірковувати не було коли.

Швидко одягнувши скафандр, Микола покликав робота Кіра і вибрався назовні.

«…Я опам’ятався від страшенного холоду. Руки й ноги задерев’яніли так, що не можна було ними володати. Я лежав горілиць, і наді мною яскраво сяяли небачені досі сузір’я. Спробував звестися, однак щось чіпко тримало мене. «Як Гуллівер, коли потрапив у полон до ліліпутів», – майнула думка.

Відчайдушно борсаючись, звільнив трохи праву руку. І одразу все ожило. Різнокольорові вогники забігали навколо мене. З завмерлим серцем я чекав, що мене знову прониже гарячий струмінь болю. Але болю не було.

Видалося, що в світінні вогників є якийсь ритм, але я ніяк не міг зрозуміти його закономірності.

Килим на мить спалахнув сліпучим синім полум’ям, і все поринуло в абсолютну пітьму. Навіть зірки і ті згасли…

Невдовзі відчув, що кудись рухаюсь.

Рухались довго, дуже довго.

Темрява, чорна і густа, як туш, почала трохи розвіюватись. Повз мене пропливали тепер безформні тіні.

Раптом далеко попереду, на обрії, з’явилось темно-червоне з прозеленню полум’я. «Пожежа», – спалахнуло в мозку. Та через хвилину зрозумів, що помилився: сходило «сонце».

Пообіч мене і спереду рухались поверхнею грунту, повторюючи всі його згини, світні килими.

Невдовзі я опинився біля підніжжя вузького піка, що вражав правильністю геометричних форм.

Килими зупинились. Потім хвилин з десять (а може й довше – у мене пропало відчуття часу) килими переморгувались, наче подавали якісь знаки один одному. Нарешті один килим наблизився до піка. На бічній поверхні відчинилась вузька горизонтальна щілина, і килим ковзнув усередину. Через деякий час він знову з’явився і засяяв всіма кольорами веселки. Здавалось, він виголошував мовчазну промову, а решта уважно слухала його…»

Задихаючись од швидкого бігу, Микола заглиблювався в зарості. Кір не одставав від нього ні на крок. Відчувши, що вибивається із сил, штурман подав команду, і Кір обережно підхопив його могутніми щупальцями. Тепер вони рухались значно швидше.

– Тримай курс до капітана, – повторював Микола, гарячково міркуючи, що робити далі. Променевий пістолет він залишив на «Сніжинці», – забув спохвату, – і тепер уся надія на щупальця Кіра та на його невеликий променемет, схований під панциром.

– Капітан іде нам назустріч, – повідомив Кір, безперервно обертаючи на бігу кущики антени. – Капітан прискорив ходу… Біжить… зупинився…

– Ну, ну? – квапив Микола.

– Капітана наздоганяє рухлива поверхня…

– Що ж то таке? – нетерпляче спитав штурман, коли Кір замовк. Але робот не відповідав: уперше він зустрівся з явищем, яке, не зміг пояснити.

«Нічого, – подумав Микола, не дочекавшись відповіді, – тут, на чужій планеті, ти, голубе, матимеш непогану практику. 1 в наступному польоті будеш більше знати й розуміти. Полечу і я з тобою в нову експедицію… Якщо живий залишуся…»

– Капітан зникає, – сказав раптом Кір.

– Як це – зникає? – у відчаї закричав Микола. – Шукай пильніше! Збільш потужність інфращупа!

– Потужність інфращупа гранична. Бачу лише тулуб капітана… Тільки голову… Обличчя… Капітана… нема…