Федір Чешко - Іржава доля

Розповідач з Петра неабиякий — навіть Олесь мимоволі заслухався. Про попа, що якось опівночі на кладовищі власну голову ногами буцав, він уже чув; і про того лелеку з ікластим дзьобом, що немовлят краде — також; а от про залізну бабу — це Петро щось новеньке вигадав.

Нібито блукає степами невисока кремезна баба з іржавим залізним обличчям, із залізними пазурами та в залізних чоботях. Де живе — біс її відає (а таки ж, певно, відає, бо без бісової допомоги подібне страхіття на світі не заводиться). І така вона, баба та, до людей привітна, лагідна — дуже любить допомагати тим, хто в біду потрапив. Ось, кажуть, досить вже давно їхали кілька подорожніх степовим шляхом — здається, на ярмарок. І наскочили на них серед чистого степу татари. Що робити? Втікати нема куди, боронитись — марна справа… Одне слово — смерть прийшла. Тож подорожні й почали молитися одразу і богу, і чорту про порятунок. Бачать, аж раптом на шляху залізна баба стоїть. Де тільки взялася — біс її знає (а таки ж, певно, знає). Гиркнула вона на татар так, що небо здригнулося, ногами затупала, дихнула гарячим димом, і степовики попадали мертвими. І сама зникла, мов не було її, тільки сліди чудернацькі по собі залишила.

Надвечір того ж дня додибали ті подорожні до якоїсь зачуханої сільської корчми, і почали там розповідати, як їх сатанинська сила від татар врятувала. Слухали люди їхню розповідь, дивувалися; здебільшого, звичайно, не вірили, однак трапилася там свята людина, що застерегла: «Від нечистої допомоги добра не буде». Слівце за слівце — зчинилася суперечка; потім — сварка; потім — мало не бійка… А коли усі сяк-так вгамувалися, корчмар нагримав на подорожніх-прийдешніх:

— Нині, — начебто сказав корчмар отим приязникам залізної баби, — дідько з вами, ночуйте вже, але завтра на світанку щоб духу вашого не лишилось в моїй корчмі. До моєї корчми, — начебто ще сказав їм корчмар, — приходять люди богобоязкі; приходять їсти-пити та ніч перебути у спокої, а не слухати, як вихваляють відьомську силу. У моїй корчмі, — начебто повів він був далі, але хтось з подорожніх вишкірився злостиво, перебив:

— От розспівався! «Моя корчма, моя корчма…» Та нехай вона горить синім полум’ям, твоя дорогоцінна корчма разом з тобою та з твоїми богобоязкими!.. Та хоч би навіть і з нами разом — аби тільки згоріла!

Так і вийшло.

Коли полягали спати (як оце ми зараз), корчма раптом спалахнула з чотирьох кутів, та так, що усі, хто там був, живцем спеклися-засмажились. Вогонь — небачений, блакитнуватий, радісний — хутко перекинувся на довколишні садиби, і невдовзі димом-кіптявою пішло все село разом з млином, зеленими садками та божою церквою. І разом з майже всіма людьми. Тільки лише й врятувалося з тамтешніх сельчан, що п’ятеро чи семеро — то по-різному кажуть. А на світанку біля згарища бачили дивовижні сліди — ніби й людина пройшла, але така важка, що на кожному кроці вгрузала в землю аж по кісточку. А ще кажуть…

Олесь вже не слухав, що там ще кажуть про ту страхітливу бабу. Нащо слухати, коли все одно брехня? Звідки, наприклад, відомо про всілякі розмови у корчмі — хто там на кого гримав та хто і на кого вишкірявся — якщо геть усі ночувальники спеклися живцем? Звичайнісінька побрехенька. А шкода. Хіба ж та залізна баба така вже страшна? Ні. Навіть скоріш навпаки. Бо буває й так, що від кого завгодно згодишся прийняти допомогу, навіть коли знатимеш, що за якусь часину після цього згориш живцем. Та подаруй йому, Олесеві, хоч янгол, хоч нечиста сила бодай годину Оленчиної любові, він би за таке щастя на будь-які тортури погодився, ще б руки добродійникові розцілував!

Ох, Олена-Олена… Мабуть, з нею також без нечистої сили не обійшлося — інакше чого ж так припала до душі ця смаглява худенька дівчина? Точніше — не дівчина вже, але звати її жінкою (чужою жінкою!) надто боляче. Як спокійно розміркувати, то й нема в ній нічого особливого. Такий собі замірок тендітний (дмухни — переломиться або по вітру полетить). От хіба лише очі її… Величезні, сірі, прозорі, але на дні своєму заховали щось невимовне, загадкове, для чого і назви нема.

Але ж причина, мабуть, не в очах. Мабуть, усе набагато простіше, і якби того пам’ятного вечора Олесь побачив біля ставка не Олену, а іншу, то в іншу б і закохався. Сонце тоді лише крихітний окраєць свій не встигло ще сховати за далекими кручами; в небі палала пожежа, і ставок перетворився на величезну чару, сповнену небесним вогнем. А на березі, виструнчившись, стояла вона… Перш, ніж Олена його помітила, хлопець встиг впасти в густу росяну траву і потім незліченні століття підкрадався, повз, страхаючись навіть дихати, захлинаючись розпачем: не встигне, не побачити йому більше тієї краси…