Наталя Околітенко: Крок вікінга

Валентин сміється: нарешті в цьому безгомінні вони мають хоч якусь пригоду.

— Чи скоро скінчимо? Та ж зйомки безнадійно зірвані, все доведеться починати спочатку.

— Ну так уже й спочатку! А що коли чорти знов принесуть цих богобридких тварюк?

— Ми ж самі їх покликали ненароком, от вони й злетілися сюди. Вони ж орієнтуються за допомогою ультразвуку, наш прилад теж ультразвуковий: знайшли спільну мову. Цікаво, де вони мешкають? Це ж їхній сховок неодмінно сполучається з білим світом, бути не може, щоб вони літали крізь ту трубу, якою ми пролізли. Не такі в них звички. Ну ж бо, спробуємо повторити…

— Ти збожеволів! Повторити… На дідька тобі здалася ця нечиста сила!

— Цікаво ж, хлопче!

Валентин сміється й ледь зрушує ручку: лопотіння маси м’яких крил знову наближається, дужчає, від нього віє теплом і мишачим духом…

— Припини, негайно припини, це просто хуліганство! — вигукує Василь, і, так само сміючись, Валентин відновлює робочі параметри приладу — знову тиша.

— Ти задоволений?

— Хай йому біс, коли ми звідси вийдемо? Ще трохи, і я тут збожеволію. Так і потрійної оплати не захочеш.

— Ну потерпи. Вже скоро,

— Васю! — гукає Валентин, коли зелене око екрана гасне, — напарник повернувся спиною й подався до свого кутка. — А це ж таки варто дослідити. Уявляєш? Можна вивчити мову цих тваринок і спілкуватися з ними, як цар Соломон. Скільки б вони нам розповіли! Вони б допомогли нам перетрусити всі піраміди… Га? Неодмінно займуся цим. А що? Час і мені подбати про кандидатську. Чи я дурніший за науковців?

— Ти спочатку пристойну освіту здобудь, тобі без цього все одно ходу не буде. Навіщо вродився таким шалапутним? Ідеї з тебе стирчать, як голки з їжака, а що з того?..

— Еге, так самостійним хотілося скоріш стати.

— Ти посивієш, а хлопчаком залишишся. Працюймо далі! Я записую…

«Що ж, справді, покинув школу… Зате сестричка здобула вищу освіту, й навіть вдягатися могла пристойно завдяки тому, що він допомагає. Ніхто й не здогадувався, що вони сироти: матері не пам’ятають, а батько їх знати не схотів. Вбирали в себе добро по крихті, навіть там, де інші зло знаходили, такими вже, мабуть, вродилися… Ще б їм не пожаліти малого Тутті! Теж сирота…

Так, Василь правий: тут можна хтозна до чого додуматись. Таки ж добре, що робочий день кінчається і скоро пролунає голос начальннка:»Хлопці, виходьте!»

Ну, так і є…

— Хлопці, як справи? Скучили?

— Ніколи було скучать. У камні є велика порожнина, — квапиться повідомити Валентин, чуючись винним за зіпсовану плівку. — І хід до неї досить вільний.

— Звідки ти взяв таке?

— Та я ручуся! Я відчуваю її перед собою, певен, що звідти й вилетіли кажани, від них і аномалія — та сама густа мережа…

— Від кого?

— Та від кажанів, а їх тут прірва. Вони ж посилають ультразвук, спілкуючись між собою, і такий базар зчиняють, що будь здоров! Через те й здається, ніби тут непроникні гранітні брили.

— Ну, хлопче, ти даєш…

— Самі переконаєтесь.

— Що ж, цікаво…

Начальник щось метикує, потім розпоряджається:

— Хлопці, до світу! Ми тут смачнющий куліш зварили, й до нього навіть пиво буде.

— Пийте більше пінне пиво, буде пузо, як барило, — співає у відповідь Валентин.

Він кладе прилад так, щоб було видно його зелене око, й скрадається до протилежної стіни. Граніт під ногами такий гладенький, що здається м’яким. Присівши, Валентин торкається його долонями. «Наче й пилюки на ньому немає, — міркує. — Де ж їх узяти, тих вірусів? Де вони ховаються? Та не будь-які, а давні, ті самі, що від них люди чихали в епоху фараонів. А тут шпацірують цілком сучасні кажани і, звичайно ж, натягують на крильцях та лапках цілком сучасних мікроорганізмів… Ні, не годиться! Це ж треба знайти якийсь зовсім Ізольований від світу куточок, — думає Валентин. — Такий куточок, де віруси могли б зберігатися тисячоліттями… не знаю вже, як це їм вдається. Як вдається маку виростати поряд з подорожником, як вдалося вдруге народитися моєму племіннику…»

Мовчки, штовхаючи поперед себе ящик з апаратурою, повзе Василь, до простору, до людей, до пива й кулішу, не сумніваючись, що його надто говіркий напарник пластує слідом.

Валентин робить ще кілька порухів тілом, і його руки впираються в несподівано шерхлу стінку — дух старої глини осідає гіркотою в горлі. Сиплеться, сиплеться крізь пальці пісок, ніби стужавілі роки, що тут пролинули… Та це ж і є вхід до потаємного поховання!

— Перемога! — радісно шепоче Валентин припалими порохом губами. — Перемога! Таки ж знайшли. Таки ж дісталися.