Микола Дашкієв - “Галатея”

Доки Хілл виписував чек, Борис Коровін розгублено кліпав очима. Майже тисячу доларів! Півроку забезпеченого існування!

Мабуть, він таки справді мав вигляд пришелепуватого, бо Хілл поплескав його по плечу і сказав з посмішкою:

— Все гаразд, містер Коровін!.. Ви вільні. За тиждень вас повідомлять, чи потрібні ви нам, чи ні.

Товстунець Джо чекав під дверима.

— Ну, як?.. Ну, що?

— Дев’ятсот сімдесят вісім! — урочисто проголосив Коровін. — Хвостик — зайвий. Обрубаємо його, га?

Того вечора вони так “обрубали” “хвостик” зверх дев’ятисот, що Борис Коровін взагалі не затямив, що їв, що пив, і як опинився на канапі в кімнатці товстунця Джо.

Наступного ранку похмелилися, але доза була чи завелика, чи замала, бо приятелі незабаром почимчикували “промочити горло”, та ще й не до захарканого салуну, а до першокласного ресторану. Там до них одразу ж підсіли двоє гарнесеньких дівчаток у куцих спідничинах і шикарних светрах, підбіг сам метрдотель… І пішло… і пішло…

В п’яному чаду, в обіймах та поцілунках збігали день по дню. Коровін часом приходив до пам’яті, гарячково хапався за катастрофічно худнучу пачку грошей, аби сховати її від самого себе, зберегти. Але розсудливості вистачало хіба на кілька хвилин, а потім він байдуже махав рукою: а, хоч раз — та навскач! Вперше за багато-багато літ він одержав ілюзію щастя, ілюзію кохання і не мав сили урвати їх, навіть знаючи, що попереду— прірва.

В нього лишилося всього тільки п’ятдесят доларів, коли вранці шостого дня товстунець Джо сказав:

— Годі. Тобі завтра на екзамен.

Годі — то й годі. В обважнілій голові Бориса Коровіна мляво ворухнулася думка, що обізнаність Джо дуже підозріла і що за оті “екзаменаційні долари”, мабуть, доведеться розплачуватися надто дорогою ціною. А втім, чи не все одно? Хай буде так.

Наступного ранку Бориса допитував уже не шеф, а його помічник, містер Ваулс, — рудий гевал з сірими пронизливими очима.

Повторилося те самісіньке: злива найнесподіваніших запитань, короткі бездумні відповіді, а на закінчення — чек і повідомлення, що про результат екзамену буде поінформовано за тиждень.

Цього разу Борис Коровін заробив аж тисячу чотириста тридцять доларів. Тепер він був розсудливіший: на гульню заздалегідь призначив “хвостик”, а тисячу доларів негайно перетворив на матеріальні цінності — придбав майже новий “форд”, накупував білизни та одягу, щедро обдарував товстунця Джо.

Звичайно ж, “хвостик” розвіявся надзвичайно швидко, приятелі пиячили вже в найфешенебельніших ресторанах, а дівчатка, які складали їм компанію, були ще стрункіші та вродливіші. Але на той час містер Керроун зажив слави чоловіка заможного і щедрого, тому його охоче обслуговували наборг. Словом, коли Борис прочумався перед третім “екзаменом”, він дізнався, що в кишені у нього — ані цента, а винен він понад п’ятсот доларів.

— Любенький мій, заспокойся! — сказав товстунець Джо, помітивши кислий вираз його обличчя. — Незабаром ти загрібатимеш долари лопатою! Вір мені: якщо тебе викликають втретє — значить, усе гаразд.

Третій “екзамен” відрізнявся від попередніх. Це було просто дуже старанне медичне обстеження. Мовчазні люди в білих халатах вислуховували його, вистукували, знімали кардіограми та енцефалограми, зважували та обміряли, брали на аналіз кров та спинномозкову рідину. Після закінчення цих обтяжливих, а часом навіть неприємних процедур рудий Ваулс подав Коровіну чек на дві тисячі п’ятсот доларів і сказав, що остаточну відповідь містер Керроун матиме через три дні.

Три дні!.. Борисові чомусь стало моторошно. Зараз, коли він був цілком тверезий, події останніх трьох тижнів постали в зовсім іншому освітленні. Оцю комедію з “екзаменами” влаштовано тільки для того, щоб приспати його настороженість. Мабуть, для Хілла — чи хто там ще стоїть за ним — було цілком достатньо інформації, що безробітний Боб Керроун, — колишній радянський громадянин, падлюка, що зрадив свою батьківщину, — зайшов у безвихідь і намагався вкоротити собі віку. А коли так — ідеться не менше як про життя. Невідомо, що вони там замислили, але треба тікати. Тікати світ за очі, доки ще не пізно. Після сплати боргу лишиться дві тисячі доларів та непоганий “фордик”. Цього вистачить на рік безтурботного життя.

“Ну, а потім?.. Знову длубатися на смітниках, щоб знайти якийсь недогризок? І знову той же фінал — з мосту та в воду?.. А якщо так, то чи не краще піти на риск, який підготували для нього Хілл з своїми посіпаками?.. Або пан, або пропав!.. Коли вріжеш дуба — ніщо не буде потрібно, а якщо виживеш… О, тут пахне не однією тисячею доларів!”