Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

Він не міг віддати батька до божевільні, як не міг і кинути його в такому стані. А дні минали. “Пітсбург плейт гласс К°” ще терпить. Фірму, зрештою, не цікавить, яким чином і де саме доктор Гешке створить над-стійкий вогнетрив для космічних ракет, — аби тільки вклався у визначений контрактом термін. Може, вони й справді сподіваються, що він поцупив у росіян їхні технологічні секрети. Доведеться їх розчарувати: доктор Гешке від отого конгресу силікатників не одержав майже нічого корисного, зате набрався всіляких прикростей по саме нікуди. А найголовніше, що він відчув повну спустошеність, небажання прагнути хоч чогось. Ота історія з батьковим легкоплавким склом рикошетом вдарила і по ньому; він зрозумів, що і в майбутньому, якщо доведеться, скажімо, зробити якесь інше відкриття значного масштабу, повториться та ж самісінька парадоксальна ситуація, коли власного винаходу не можна випустити з рук, немов затиснутої в кулаці гранати з витягнутою чекою. Цю гранату можна тільки шпурнути в ціль, аби вона вибухнула там. Але де ж та ціль?.. Де?

Ще і ще досліджував Курт Гешке в своїй домашній лабораторії створене батьком скло — і пересвідчувався, що воно справді відповідає найвищим вимогам. Ще і ще аналізував одержаний від Альошина уламочок “кришталевої дороги” безталанного кріпака — і доходив висновку, що батько не скористався з наслідків чужої праці. Мабуть, оте “дорожнє скло” послужило йому лише як каталізатор напруженого творчого процесу, було протягом чверті століття певним стимулом і символом. Таке припущення дещо заспокоювало Курта, даючи змогу поновити почуття схиляння перед батьковою цілеспрямованістю та працьовитістю. Але й тільки. Навіть повна реабілітація професора Рудольфа Гешке по всіх пунктах наявного акта оскарження не відтворила б зруйнованого образу, бо зруйнувався й сам відповідник.

Хворий уже не впізнавав ні сина, ні дружини, живучи в світі патологічного маячіння. Його тепер доводилося замикати в кімнаті, бо власний дім видавався йому сповненим убивцями і він намагався кудись утекти. Старий, досвідчений лікар, давній друг родини Гешке, руками розводив: ліки не допомагали хворому, а навпаки, ще погіршу-вили його стан.

Уже і Курт змучився вкрай, і мати ледве на ногах трималася, а попереду не було видно ніякого просвіту. Та ось раптом усе скінчилося — несподівано і дуже просто: після чималої дози снотворного Рудольф Гешке заснув і більше не прокинувся. Пізніше лікарі з високовченим виглядом торочили щось про нейроінфекцію та інтоксикацію, проте це вже нікого не цікавило.

Похорон був дуже скромний — прийшло надто мало народу. І це ще раз боляче вразило Курта: виявляється, батько не мав ні друзів, ні приятелів, ні взагалі людей, яких хоч скількись цікавила його доля. Пославшись на хворобу, не прийшов навіть старий Отто Фрейгофер. А втім, у нього власне лихо: про його близьке банкрутство говорять усі вголос.

Отже, минула ціла епоха в житті. Яким не був батько, його вже немає. Віднині все лежить на Куртові, він сам має визначити і власну долю, і долю матері та майбутньої дружини… якщо така буде взагалі. Лізхен уже дізналася, що з багатої нареченої вона перетворилася на безприданницю, і з жіночою покірністю скорилася перед неминучим. Не дорікала Куртові, розуміючи, що всякий інший на його місці теж почав би уникати її, — таке воно й є, оте життя, кожен дбає тільки про себе. І все ж, мабуть, у неї ще жевріла надія; дівчина останнім часом приходила майже щодня, намагалася втішати Куртову матір, пропонувала свою допомогу в господарських справах. Розлучившись із манірністю та претензійністю, вона ніби аж порозумнішала, а сумовита задумливість їй навіть пасувала. Такою Лізхен могла б сподобатись Куртові, — сподобатися по-новому, без впливу якихось там економічних чинників, — але він жорстоко придушував у собі найменший проблиск цікавості до неї: зарано зав’язувати собі світу; попереду абсолютна невизначеність; треба якнайшвидше кінчати з справами і повертатися до Америки.

Тільки аж другого дня після похорон Курт наважився зазирнути до батькового сейфа. Він зволікав з цим, знаючи, що доведеться зустрітися там з речами небажаними і неприємними. І не помилився в своєму припущенні.

Металева пузата шафа в кабінеті лабораторії професора Рудольфа Гешке завжди була святая святих, якої й торкнутися не можна. Лише коли-не-коли Курт зазирав цікавим оком, крізь напіводчинені дверцята на її горішні полиці, але помічав там тільки акуратні стоси всіляких паперів, А що було в численних шухлядах внизу — навіть гадки не мав: при ньому їх не відмикалося ніколи.