Микола Дашкієв: Кришталеві дороги

Погодившись очолити лабораторію вогнетривів компанії “Пітсбург плейт гласс К°”, Курт Гешке був сповнений райдужних сподівань. Поставлене перед ним завдання видавалося йому хоч і не легким, та все ж здійсненним. Коли б не величезна теплопровідність, уже навіть даймонсит, що витримує температуру 4700 градусів, міг би стати непоганим матеріалом для вогнестійких “кожухів”. Отож треба тільки якимсь чином зменшити його здатність пропускати крізь себе тепло.

Ідея виникла враз: новий вогнетрив має бути шпаристий, як губка. Так, так: намочену губку можна вільно тримати над вогнем, і вона не загориться, аж доки з неї не випарується вода. У надстійкому вогнетриві за таку охолоджуючу рідину міг би правити розплавлений карбокварт, вуглець-4.

Найскладніше було розробити технологію виготовлення даймонситової “губки” з крапинками карбокварту в шпарах. Обидва мінерали надзвичайно міцні, подрібнити їх на порошинки певного розміру й форми дуже важко. Але ще важче спекти оту “губку” так, щоб краплинки карбокварту не спливали нагору, — доктор Гешке й досі не знайшов повного розв’язання цієї проблеми. Однак його турбувало й непокоїло ще гірше: даймонсит-2 виявляв цінні властивості теплоізолятора лише в тому разі, коли досліджуваний зразок був не товщий за паперовий аркуш. Тонка плівка вільно витримувала температуру 5000 градусів, а от пластинка завтовшки в один сантиметр уже значно знижувала вогнестійкість і набувала теплопровідності металу. Та найдивніше — і найнеприємніше! — що даймонситова “губка” після кількаразового нагрівання втрачала свою шпаристу структуру, перетворюючись на моноліт. Це був уже зовсім інший мінерал, — не білий і не рожевий, як карбокварт чи даймонсит, а зеленкувато-сірий, напівпрозорий. Доктор Гешке назвав його “даймонсит-3”, але й досі не може збагнути таємниці народження цього чудного вогнетриву: “губка” руйнується, навіть коли температура не перевищує якихось жалюгідних трьох тисяч градусів! Дослідження дали несподіваний результат: виходило, ніби стінки даймонситової “губки” всмоктали в себе карбоквартові порошинки, а потім їхнє місце заповнила однорідна суміш. Це явище ніяк не можна було пояснити теоретично, та й не до теорії нині докторові Гешке: через три місяці кінчається визначений контрактом термін, а “Пітсбург плейт гласс К°” досі не має матеріалу для виготовлення вогнетривких “кожухів”.

А тут ще оця несподівана телеграма від батька… “Приїжджай негайно” — от і все. Звісно, старий не викликав би його без справжньої, дуже гострої потреби. Але що ж там сталося? Яка неприємність криється за цими двома словами? І скільки доведеться пробути в Європі?.. Коли Курт доповів сьогодні шефові, що мусить негайно вилетіти в Берлін, той покрутив носом і насамперед запитав, чи надовго. А звідки знає це сам Курт? Відповів, що на два—три дні.

“Що ж там сталося? — думав він з наростаючим роздратуванням. — Коли б захворів — було б написано прямо… Одержав спадщину від незнаного дядечка-мільйонера?.. Дурниці!.. То що ж ще?.. Міг би, зрештою, замовити відеофонну розмову та й розповісти, в чому справа!”

Але ні, батько знає про таку можливість. Отже, він має щось сказати віч-на-віч. І дуже важливе.

Ці міркування розпорошували увагу, не давали зосередитися на графіках і таблицях. А байдикувати не можна. Якщо через три місяці доктор Гешке не продемонструє директорам компанії нового надвогнетриву, можна прощатися з цією чудесною лабораторією. І повертатися в Європу доведеться вже на власний кошт.

Курт облишив папери, підійшов до К-генератора, взяв у руки ще теплувату даймонситову пластинку, покрутив її на всі боки. Важкий зеленкувато-сірий паралелепіпед завбільшки як сигаретна коробка коштує вдвічі дорожче за шматок золота такої ж величини. А користі з нього — чортма!

Подумалось: а може, слід ще раз проглянути інтроскопом структуру одержаного вогнетриву, тільки не в центральній частині, а десь скраю, де потужність кваркового променя була менша? Може, там знайдеться перехідна зона, яка бодай частково пояснить таємницю переродження “губки” в моноліт? Та тільки ні, структура вогнетривкої пластинки була однорідна і на краях. Доктор Гешке вже простяг руку, щоб вимкнути інтроскоп, але затримався: на зеленкуватому екрані промайнуло щось темне. Потім ще… і ще.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти: темні лінії, цятки, плямки виникали й зникали хаотично, не поєднуючись у цілісну картину. І тільки коли доктор Гешке вимкнув пристрій пошарової розгортки та побільшувач зображення, на екрані чітко вималювався силует мухи.