— Що сталося, Талко? — благодушно запитав брюнет приємним баритоном кваліфікованого диктора. — Ти наче на гадюку наступила!
— Нога підвернулась… — Її очі з переляканих стали зненависними, злими; вони вимагали, наказували: “Та йди ж геть! Іди швидше! Не наражай мене на небезпеку!”
Альошин ледь посміхнувся, попростував Хрещатиком, не озираючись. Так он якого чоловіка має артистка Наталка Закатова!.. Ну, що ж, не заперечиш — вродливий! Тільки, мабуть, тримає свою жіночку в надто жорстоких шорах, інакше не лякалася б вона свідка її вчорашньої надто пізньої прогулянки парком.
Він поглянув на годинник, легенько свиснув: перша година ночі, вже навряд чи й на тролейбус встигнеш, а чимчикувати пішки аж у протилежний кінець міста — далекувато. Прискорив ходу, і на зупинці за поштамтом стрибнув на підніжку “вісімки” за секунду перед тим, як зачинилися двері. Зайшов до вагону, сів… і зустрівся із ненависними, осудливими очима Закатової.
Все було цілком природно: артистка я чоловіком сіли у “вісімку” на попередній зупинці, а тролейбуси зараз ходять лише коли-не-коли. Але жінка, мабуть, припускає, що вчорашній рятівник зараз нарочито переслідує її. Сергієві така думка була неприємна. Він знизав плечима, немов говорячи, що й на мислі не мав нічого схожого, і вистрибнув з тролейбуса, тільки-но той зупинився біля Центрального універмагу.
Додому довелося йти пішки — ця “вісімка” справді була остання. І всю дорогу перед Сергієвими очима чомусь стояло обличчя Наталки Закатової, а в вухах лунав ЇЇ приємний, добре промодульований голос.
РОЗДІЛ IV
БОРГИ ТРЕБА СПЛАЧУВАТИ
Коли в Берліні світає, то в Пітсбургу, а отже й на всьому східному побережжі Сполучених Штатів, весною тільки починає сутеніти. Там ще панує вчорашній день. Потрібно аж шість годин, щоб наша некваплива Земля окрутнулася на чверть оберта і перший сонячний промінь просунувся по її поверхні від Європи до Америки. А понадзвуковий лайнер долає цю величезну відстань вдвічі швидше, і це призводить до того, що у пасажирів після такого польоту шкереберть ідуть звичні уявлення про час і простір. Рік тому, виїжджаючи в Сполучені Штати, доктор Гешке на борту “Каравели” перескочив у минуле, а нині — через те, що лайнер рухався на схід, назустріч сонцю—потрапив у близьке майбутнє: коли літак приземлився на Темпельгофському аеродромі Західного Берліна, вже зовсім розвиднілось, а Куртів годинник показував дев’яту. Дев’яту вчорашнього вечора!
Сідаючи в таксі, Курт перекрутив стрілки свого хронометра, незадоволено похитав головою: от тобі й парадокси сучасності! Через три години, коли бадьорі після нічного відпочинку берлінці ставатимуть до праці, його знемагатиме сон. А поспати навряд чи вдасться. Мало того, що не знати скільки доведеться морочитися зі справою, заради якої викликав батько, так необхідно сьогодні ж відвідати Лізхен, бо інакше закинуть нечемність та неуважність. А оті відвідини — це нудні теревені з майбутнім тестем, доброчесні проповіді потенціальної тещі, ритуальна гра в ненависний покер, а потім прісний тет-а-тет з Лізхен, яка буде млосно зітхати і вимагати ніжних освідчень… Господи, ну чому вона така обмежена і тупа?!
Курт спіймав себе на тому, що оце вперше подумав про свою майбутню дружину так неприязно й гостро. Звичайно, він і раніше знав, що Лізхен зірок з неба не хапає, проте мирився з цим. Слідом за своєю матір’ю, яка підшукала йому наречену ще десять років тому, коли Лізхен була зовсім дитиною, Курт пройнявся переконанням, що для жінки значно потрібніші порядність і хазяйновитість, аніж кмітливість та дотепність. А коли вона приносить у посаг ще й чималий завод полірованого скла, їй можна подарувати деяку обмеженість. Вродлива, здорова, спокійна на вдачу — чого ще треба?
Аж до недавнього часу Курт сприймав свою наречену такою як є і не прагнув бачити іншою. Правда, він не відчував до неї надто палкого потягу, проте вважав це явище цілком звичайним, бо в роду Гешке на перший план завжди виступають не емоції, а розсудливість та поміркованість. Та ось тепер, коли вже йдеться про весілля, Курт зненацька усвідомив, що не хотів би мати своєю дружиною Лізу Фрейгофер.
Пригадалося: “Одружитеся з нею… якщо на вашій дорозі не стане якась худорлява зеленоока шатенка”. Ні, боронь боже!.. Краще вже тупа Лізхен, аніж гостра, мов бритва, Катрін!.. Але ж існує і щось середнє — розум без зарозумілості, кмітливість без розв’язності, кохання без самозакоханості…
Читать дальше