Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

Для вирішального експерименту за особистим розпорядженням Тона Плу з усіх кінців Галактики були доставлені ссавці. По кілька з кожної планети. На вигляд відловлені екземпляри були жахливі, хоч на зріст і невеликі: голови — круглі, з потворними відростками незрозуміло для чого, кінцівки — довгі, тоненькі, коряві… А головне — ці потвори були поспіль вкриті густою волохатою шерстю. Бр-р, який тут розум! Президент Плу називав цих жахливих істот… е-е, чи то пітеками, чи то антропами…

Все було готове для експерименту, як раптом Уну довелося терміново виїхати через сімейні обставини, і він доручив своєму лаборантові Аофу, який тільки вчора сповз зі студентської лави, самостійно провести всю роботу. Відкласти експеримент до повернення Уну й на думку не спадало. І Аоф із запалом узявся до роботи.

Як і слід було чекати, експеримент закінчився трагічно. З’ясувалося, що тварини з третьої планети Жовтого сонця надзвичайно пристосовані до опромінення і — о жах! — у них виявилося (хто б міг подумати!) почуття гумору! А саме почуття гумору — один із найважливіших критеріїв при визначенні розумового рівня.

Ун, дізнавшись про це, прожогом кинувся до своєї лабораторії, але, звичайно ж, запізнився. Клятий хлопчисько уже встиг скласти детальний звіт про експеримент і відправив його в Академію, не забувши зазначити на титульній сторінці ім’я керівника роботи, а своє “скромно” приховав на одній з останніх сторінок. Кволий Плу Тон, звісно ж, знепритомнів, а сподівання Уна на швидке просування по службі розвіялись, як дим.

Лаборанта, звичайно, вигнали в три шиї, а самому Уну ледве-ледве не довелося міняти професії. Відтоді Ун навіть чути не міг про Третю планету Жовтого сонця, не кажучи вже про нахабу Аофа…

Суд почався, як завжди. Підсудного привели до присяги, судді одним духом випили по чашці традиційного окропу, доводячи цим, що мають чисті наміри й холодний розум. Служителі ввезли на ручному візку Звід законів. Нарешті підвівся офіційний обвинувач. Прокашлявшись, він порився в паперах і нудним голосом почав:

— Вельмишановні судді, звичайно, знають, що на швидкостях, близьких до світлових, маса тіла, яке рухається, зростає безмежно. Підсудний, певно, теж це знає. І все-таки, незважаючи на найсуворішу заборону, оголошену… е-е… так, правильно, тисячу двісті сім років, два… місяці, вісімнадцять днів і шість годин тому, підсудний збудував фотонну ракету і, як він стверджує, з метою наукового експерименту розігнав її до субсвітлової швидкості…

Із залу долинає: “А вас усіх завидки беруть?!” До того, хто кричить, поспішає служитель і за вухо виводить за двері. Обвинувач проводжає його задумливим поглядом.

— То на чому я зупинився? Ага, — він перегортає пальцем Папери і веде далі тим же голосом: — Звісно ж, ракета при такій швидкості на кілька секунд стала центром тяжіння Всесвіту, через що була зірвана із своєї орбіти й вибухнула одна з великих зірок. Та й це б ще нічого — у неї планетної системи не було, однак… — Тут голос обвинувача патетично затремтів. — Однак шкідливе випромінювання від її вибуху знищило на Третій планеті Жовтого сонця молоду, але вельми перспективну расу!

Обвинувач схлипнув і, скоса глянувши на Пер Уна, що гордовито сидів у поважному оточенні решти членів суду, витер очі хусточкою.

— М-да… Так от: уявіть собі — нещасні аборигени дуже скидалися на нас із вами! Такі ж сильні, красиві тіла, така ж прекрасна, бородавчаста, зелена шкіра… То дарма, що вони не були розумними, це не страшно. Через два—три мільярди років розум їхній міг би прокинутись і наші нащадки мали б побратимів у Галактиці. А що ж тепер? А тепер на Третій планеті Жовтого сонця панують ці жахливі ссавці, які ніколи — так, ніколи! — не стануть розумними! Ось чому я благаю високий суд поставитися до підсудного без жалю! Я скінчив.

У залі де-не-де пролунали оплески. На задніх лавах хтось занявчав. Публіка вочевидь симпатизувала Сав Аофу… А бідолаха зовсім занепав духом і дрібно тремтів у своїй клітці.

…Вислухавши непереконливий виступ захисника, який плів із трибуни казна-що і мучився своєю роллю, заїкаючись щоразу, коли грізний погляд Уна зупинявся на ньому, високий суд вийшов на нараду.

Оголосили перерву.

Залитого слізьми Аофа оточили нечисленні друзі, які почали було втішати його, та служителі помітили нелад і відігнали їх від клітки. Нестерпно нудно тягся час. Публіка почала вже хвилюватися, але наспілі з брандспойтами служителі швиденько навели належну тишу. Нарешті, стрясаючи бетонну підлогу кроками, увійшли судді.