Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

— Я складав вірші. Погані, звичайно. Сам їх соромився і тому нікому про них не говорив. Вважав несолідним для космольотчика бавитися казна-чим. Але творив у вільний від вахти час. Диктував. І відразу ж витирав написане…

— А отой штурман, — спитав я, — що першим привів корабель із хворим екіпажем? Він теж писав вірші?

— О-о-о. То був справжній творець. Уже тоді. Та ви, мабуть, слухали його симфонію, — ту, як її… Знаєте? У лілових тонах?

Попереду заблищала гладінь океану.

— Чистісінько, як дзеркальні поля Сатурна, — пробурмотів Зорін.

Крутійство продюсера починало бісити.

— Ні! — різко сказав Рей Дуглас Бредбері. — Я не можу прийняти вашого варіанта… Ні, я не ворог собі. Навпаки, я бережу свою репутацію…

Голос продюсера огортав телефонну трубку, вона стала враз слизькою, мов гадюка, і в письменника з’явилося бажання пожбурити її геть!

— Йдеться про малесенький епізод, містере Дугласе, — вкрадливо нашіптувала трубка.

— Уявіть, що оповідання — це дитина, так часто кажуть, — він із сумом, відзначив, що роздратування губить метафору. — Такий собі славненький хлопчик років на п’ять—шість. При нім усе — руки, ноги, він надзвичайно гармонійний. Епізод, про який ми говоримо, — ручка, що затиснула в кулачку нитку характеру. То чого ж я маю калічити власну дитину?..

Письменник вивів велосипед на доріжку, торкнув важілець дзвоника. Тонкі прохолодні звуки засяяли на давно не стрижених кущах, ніби краплі роси.

— Згинь, нудьга, пропади! — вигукнув він і, спершись на педаль-стремено, скочив на металевого коня.

Радісно засвистів вітер. Спиці заряхтіли і розчинились у просторі. Шини припали до землі.

Метрів через триста Рей збавив темп — ні, не злетіти вже, не злетіти! А було ж, було: він розганявся на лузі чи з гори, що біля кар’єру, розганявся й заплющував очі, і тіло його невагомо злітало разом з велосипедом, і розвівався чуб… Було!

Злість на продюсера минула. Чоловік він не дурний, але страх набридливий. Певніше — нудний. Про силу розуму він, може, й має якесь уявлення, але що він може знати про силу пристрасті?

Велосипед, мов кінь, який добре знає шлях додому, привіз його до річки. Рей часто гуляв тут. Пологий берег, пісок, мокрий і важкий, ніби лихі спогади, спокійна вода. Так було тут щоранку. Та сьогодні сонце, либонь, переплутало в гримувальній костюм — замість жовтневого, підбитого туманами, срібним павутинням і холодною росою, одягло серпневий — і річка аж сяяла від утіхи, бурмотіла щось ласкаве й незрозуміле. Чиста далеч відкривалася по обидва її береги, й стало чути, як падає листя.

“А що я знаю про пристрасть? — подумав письменник. — Я бачив у ній тільки первинну суть. Увесь світ, людина, все живе, безперечно, — прояви пристрасті. Що там казати: саме життя як явище — це пристрасть природи. Та є і зворотний бік медалі… Я створюю в уяві цілі світи. Це, напевно, найтонша матерія пристрасті. І водночас, хоч як це сумно, я згоряю. Яке безглуздя — пристрасть, народжуючи одне, спалює інше. Закон збереження пристрасті…”

І ще він подумав: щоб розвіяти нудьгу, було б непогано поїхати. Куди-небудь. Подалі.

Він глянув на небо. Небо зітхнуло, і вздовж річки сійнувся дощик.

— Дугласе! — неголосно покликали його.

Письменник озирнувся.

Анікогісінько. Берег безлюдний, а ліс далеко. Там ростуть упереміж в’язи, дубки та клени. Змалку він бігав туди по дикий виноград. Це була пристрасть до всього недозрілого — кислющих яблук, зелених пуп’янків суниць…

— Зачекайте хвильку, — попросив його той самий невидимка. — Я зараз увійду в тіло.

Рей нарешті помітив, що повітря кроків за десять від нього якось дивно міниться і струмує, ніби там на очах народжувалося марево.

Наступної миті щось голосно тріснуло, і на березі з’явився високий незнайомець, одягнений у чорну й довгу подобу плаща.

Гостро повіяло озоном.

Незнайомець ступив назустріч письменникові й радісно вигукнув, здійнявши руки до неба:

— Он ви який!

“Що це? — подумав Дуглас. — Чернець, який захоплюється фантастикою? Або… Або я просто перевтомився. Я чимало і славно попрацював у вересні. Та й жовтень був “спечний”. Невже уява розігралася так буйно?”

— Заспокойтеся, метр. — Незнайомець зупинився. — Ви не хворі. Я реальний так само, як і ви. Пробачте за ці зухвалі слова: мені зовсім не личить учити вас, як треба ставитися до Чуда. А щодо мого одягу, то це захисна накидка. У вас тут надзвичайно високий рівень радіації. Вдома на мене чекає ретельна дезактивація.