Вадим Евентов - Атланти з планети Земля

— А що, товариша лейтенанта бере сумнів? — здивувався Бекмухамбетов.

— Ні… Просто хочу почути те, у що вірю.

— Ви не могли не перемогти, — упевнено сказав Бондаренко. — Остаточна перемога над фашизмом увійшла в історію днем дев’ятого травня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року…

Всі здивовано підвели голови. Ніхто навіть не завважив, що фашисти перестали стріляти.

— А ви не помилилися, товаришу? Може, сорок другого? — з надією подивився Коченян на супутників Бондаренка.

— Ні, фашистська Німеччина підписала капітуляцію в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому… — в один голос підтвердили Костюк і Назаров.

— Оце ще стільки воювати? А де ж людей набрати? — Коченян в розпачі затулив долонями обличчя.

— У війні з німецькими фашистами радянський народ втратив понад двадцять мільйонів, — тихо сказав Костюк.

Запало мовчання. Зловісна тиша зависла й над островом, не чути було навіть хлюпотіння хвиль.

Бондаренко відчув: він повністю перейнявся думками й настроєм чотирьох захисників острова. До зустрічі з ними не міг навіть уявити, що вони будуть такими близькими й зрозумілими, наче його сучасники. Виявляється, й триста років тому ми були такими ж сильними і мужніми.

Троє з майбутнього — історики. Тема їхнього спільного дослідження — двадцяте століття людства. Аби здійснити подорож у це століття, населенню планети довелося трудитися два роки. Бондаренко, Костюк і Назаров вибрали саме другу світову війну, прагнули стати очевидцями народного подвигу, пам’ять про який береже ось уже котре покоління. Про війну вони знали все до подробиць. І не тільки вони. Кожен громадянин комуністичної планети вважав своїм обов’язком знати свою історію. Знання історії народжувало повагу до своїх великих предків, що були сильні духом, благородні, добрі душею.

Ледве вловимим жестом Бондаренко підкликав до себе Костюка й Назарова. Коли вони підповзли ближче, сказав:

— Я вирішив поступитися місцем у хронольоті комусь із них… Ви там якось поясните.

— Але ж нам заборонено втручатися в минуле, — нагадав Назаров.

— Закони придумують люди, люди ж створюють і винятки з них. Отже…

І тут почувся голос Коченяна:

— Нічого не розумію… Хлопці, подивіться!

Усі глянули в той бік, куди він показував рукою.

Вже розвиднилося. Над морем пливли важкі свинцеві хмари. Вони незграбно наповзали одна на одну, час від часу їх краяли грозові зблиски.

— Он туди! Та уважно… — наполягав Коченян.

Нараз усі побачили, як до острова пливе човен. Весляр, мабуть, дуже стомився й гріб з останніх сил.

Бекмухамбетов рішуче поповз до кулемета.

— Зажди, — спинив його Полковенко.

Кожен подумки підганяв човна до берега, хоч і не знав, хто й навіщо сюди пливе.

— Це вже щось замислила німота, — сказав Полковенко. — Не інакше — якісь хитрощі.

Човен ледь ткнувся носом у пісок, і Коченян ахнув:

— Пацан… У човні пацан!..

Справді, на берег вистрибнув худий хлопчина.

Якусь мить він постояв, оглядаючись, а потім відштовхнув човна у море.

— Оце так гість!..

— Сьогодні в нас самі несподіванки…

— Але ж сам він не міг би допливти…

А хлопчина раптом зупинивсь, нагнувся й підібрав німецький автомат. Берег встеляли трупи фашистів, повсюди валялася й зброя.

Нарешті хлопчина угледів людей. Закинувши автомат на плече, він пішов просто на них.

Випнуті вилиці, очі — як у дорослих. Він довго не міг заговорити; його трясло, як у пропасниці.

Полковенко підійшов до хлопця й поклав на білочубу голову руку.

— А ти поплач… Ураз полегшає, — стиха мовив по-батьківському.

Хлопчина схопив його за руку й гірко заплакав.

— Як тебе звати? — запитав Полковенко.

— Іван.

— А сюди що змусило?..

Бондаренко уважно спостерігав за лейтенантовим обличчям. Воно то світлішало, коли він торкався Іванового плеча, то ставало суворим, коли переводив погляд на автомат, який стискали ще дитячі руки.

— Мене німці послали… — відповів Іван. — Сказали, як не здастеся, все село спалять… — показав автоматом на далекий берег, що бовванів у ранковій імлі.

— Кажеш, село спалять?.. — мовив не то до себе, не то до Івана Бондаренко.

— На роздуми три години — поки я повернуся.

Полковенко подивився на сонце, що вставало над морем, і на його чолі відбилася ще більша тривога.

— Не беріть до серця, товаришу лейтенант. Там уже нікого вбивати, нічого палити, — раптом по-дорослому сказав Іван. — Лишилося з десяток хат та школа. А з людей — я, може, один… Мою матір, сестру Валю теж розстріляли. Стріляли й сміялися, а в дворі патефон грав…