Єжи Брошкевич - Трансгалантичний розвідник

— Так, — прошипів хлопець, з ненавистю посилаючи полум’я вогнемета в непрозору лавину, що ставала дедалі густіша.

“Що за свинство! — думав він. — Саме тепер, коли вони мають надлетіти, стає нічого не видно. Саме тепер я не бачитиму їхнього світла! Не бачитиму нічого!”

“А що станеться, коли вони попадуть у полум’я наших вогнеметів?” — розпачливо подумав раптом хлопець.

— Що станеться, коли вони попадуть у полум’я наших вогнеметів? — спитав він уголос.

— Їм буде кінець, — відповів “Розвідник”. — Або…

— Мовчи! — крикнув Алик.

І зразу поправився:

— Повідомляй час.

Голос почав знову слухняно лічити:

— Три хвилини вісімнадцять секунд, сімнадцять секунд, шістнадцять секунд…

“Чотири хвилини”, — сказав собі подумки Йон.

Він ввімкнув найвищу швидкість, і КБ-803 рвонувся вперед.

Від того стрибка заболіло, як від удару межи очі. Адже Йон з Алькою були без охоронних комбінезонів. Тож від кожного раптового збільшення швидкості кров приливала до голови, а в очах мерехтів туман, боліло в переніссі.

На щастя, це тривало недовго. Хлопець зменшив швидкість, і біль зник.

То був початок гальмування. Здавалося, що метеорова стіна Чорної Ріки, яка падала просто на космоліт, почала дедалі зменшувати швидкість.

І, нарешті, затрималася перед самим носом КБ-803.

Тоді Алька, навівши світле кружальце прицілу на саму середину екрана, натиснула на педаль малого переднього вогнемета.

То був вогнемет-розвідник. Полум’я його било рівно й глибоко, але мало надто малий діаметр, щоб прокласти дорогу космольотові. Тому після нього Алька вводила в дію цілий вінок бокових вогнеметів.

І хоч їхній вогонь не досягав глибоко, зате прорубував широку ділянку, іншими словами, визначав діаметр для удару головного вогнемета. І відразу після пострілів бокових вогнеметів Алька двічі натискала на педаль головного.

То був так званий “повний вогонь”.

Стіни КБ-803 ледь здригалися. Йон і Алька, що були без охоронних комбінезонів, виразно відчували те дрижання. Та в цьому й не було нічого дивного. “Повний вогонь” здатен був спопелити, чи, вірніше, обернути на газ і водяну пару середній острів або гірський кряж.

Шлях знову був вільний.

— Три хвилини п’ятдесят вісім секунд, — сказав Йон уже вголос, а через дві секунди ввімкнув найбільшу швидкість і вже наперед скривився, чекаючи, як завжди перед стрибком, знайомого болю.

— П’ятдесят вісім… — шепнула Алька, і зразу ж пролунали постріли з бокових вогнеметів, а після того “повний вогонь”. Бо ж кожний стрибок тривав дві секунди, рівно дві секунди.

“Ще далеко до “Розвідника”,—думав Йон. — Але не так далеко, як годину тому. Ми дедалі наближаємось одне на одного. П’ятдесят одна… сорок дев’ять…”

А що думала Алька?

“Три хвилини сорок дев’ять, сорок вісім, сорок сім… Як страшенно далеко!”

Що ж — вона мала право так думати, то не було ніяке перебільшення.

Кому здається, що ті три хвилини — вже дрібниця, той дуже помиляється.

Поміркуйте самі. Ось космоліт типу КБ-803. Ви сідаєте в нього.

Якщо хочете — одягаєте охоронний комбінезон. Стартуєте і зразу ж набираєте величезної швидкості. Наприклад, якщо ви вилітаєте з Тритона, то через вісім годин будете вже в секторі Дванадцятої Тисячі.

Потім вас затягує метеоровий потік, і ви починаєте боротьбу з ним. І ведете її протягом смертельно небезпечних п’ятдесяти хвилин, не швидкими й точними автоматами, а повільними й недосконалими людськими руками й очима. І знаєте, що від наслідків тієї боротьби залежить життя кількох десятків чудових людей.

Що важить кожна така хвилина? Поміркуйте.

— Дві хвилини п’ятдесят дев’ять секунд… — мовив Йон.

Відтепер для Альки настали хвилини, які вона завжди буде згадувати, як найтяжчі в своєму житті. Але зовні дівчина була спокійна, і Йон нічого не помітив. Хоч насправді то була мить, коли всі її надії враз почали розвіюватися, танути, наче туман.

“Значить, ніколи вже не повернемось, — думала Алька. — Ніколи не будемо жити, як живуть мільярди людей? Наші імена впишуть на пам’ятні дошки загиблих у космосі. І це все! Однак… Чи все? Чи справді все?”

Йон сказав:

— Дві хвилини п’ятдесят шість секунд.

Отже, до зустрічі з “Розвідником” залишилось три хвилини без чотирьох секунд. Тим часом на вогневій позиції бойового космольота, на лічильнику боєприпасів, що був перед Алькою, миготіло застережливим світлом число “126”, Це означало, що на КБ-803 боєприпасів вистачить лише на сто двадцять шість секунд. Це означало також, що космольотові, аби довершити своє завдання, не вистачить боєприпасів на останні п’ятдесят секунд. Здається — дрібниця, небагато. Але протягом останніх п’ятдесяти секунд потрібно було зробити двадцять п’ять черг “повного вогню”, двадцять п’ять штучних спалахів, що відкривають шлях до волі, до “Розвідника”, до життя.