Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

На стінах з’являлися ілюстрації й написи:…ІНСТРУМЕНТ… ІНСТРУМЕН Т… ІНСТРУМЕНТ… І ЦЕ ТЕЖ ІНСТРУМЕНТ… МОЛОТ — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ… ЛЮДИНА ТРИМАЄ В РУЦІ ІНСТРУМЕНТ… І ЦЕ ТЕЖ МОЛОТ… МЕХАНІЧНИЙ МОЛОТ… МАШИНА… МАШИНА — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ ЛЮДИНИ… ЛЮДИНА КЕРУЄ МАШИНОЮ… АВТОМАТ… АВТОМАТ… АВТОМАТ — ЦЕ МАШИНА, ЩО ДІЄ САМОСТІЙНО…

Мюнх натиснув кнопку, і напис на екрані застиг.

— Не розумію. Що означає “діє самостійно”?

— Це машина, яка працює без втручання людини, — пояснила Кама. — Людині не треба керувати машиною. Вона самостійно виконує наказ, що його віддає людина. Так само, як механічний годинник. Тільки багато точніше. Розумієш?

— Авжеж. Як годинник. А це… автомат? — Мюнх показав на пульт дидактомата.

— Звичайно. Коли натискаєш кнопку, автомат дістає твій наказ. Ти щойно звелів йому зупинити проекцію. Рух зображення, — витлумачила Кама.

— Так. Мій наказ… А хто зробив цей автомат?

— Його виготовили інші автомати.

— Виготовили?.. Інші автомати… А хто… виготовив інші?

— А, розумію, — здогадалась Кама. — Перші автомати людина створила власними руками. Але це було давно. Тепер машини самі створюють інші машини. За програмою, яку вкладає в них людина.

— Не збагну.

— Це надто складно. Але поступово ти зрозумієш і те, як діють найскладніші автомати. Наберися терпцю.

— Я терпеливий… І… вірю тобі.

Кама дружньо потисла його руку.

— І це добре. Для початку, — додала усміхаючись. — Ну, тепер далі?

Він заперечно похитав головою.

— Тоді, може, візьмемося за історію? Натисни “четвірку”.

— Я мушу?

— Ні. Коли не хочеш, можна закінчити урок. Хочеш, прогуляємося містом? Як учора?

— Не хочу.

— Я бачу, ти сьогодні не в гуморі. Зле себе почуваєш?

— Ні. Не те… Даруй.

— Тобі ні в чому вибачатися.

— Я не хочу бачити людей.

— Тоді, можливо, полетімо за місто? Погода чудесна.

Він не відповів.

Кама натисла кнопку під пультом дидактомата. Кімнату залило тепле сонячне проміння.

— Ні, ні! Не треба…

— Чому?

Кама захвилювалась.

Мюнх уже чотири місяці перебував у Інституті мозку. Як він змінився! Був заляканим старцем з лицем у зморшках і плямах, з чорними вищербленими зубами, розкошланою посивілою бородою, а став молодим мужчиною з гладенькою шкірою, блискучими зубами й буйним темним волоссям. Борода й чуб підстрижені. Носив чорно-біле вбрання. Воно трохи скидалось на сутану, але водночас відповідало вимогам сучасної моди.

Це був не лише наслідок медичних і косметичних процедур, але й заслуга адаптуючого впливу Ками.

І поводився Мюнх по-іншому. Став спокійніший, а погляд його — природніший. Не скидався вже на дитину, що загубилася в таємничому і грізному світі. Посмілішав і навіть здавався часом самовпевненим. Це вельми вражало тих, хто бачив його чотири місяці тому.

З допомогою гіпнопедії Мюнх швидко оволодів інтермовою і вже розмовляв без перекладацьких автоматів. Охоче вчився, надто полюбляв географію й історію. Щоправда, він нелегко засвоював інформацію, яку подавала йому Кама, хоч була вона відповідно підібрана й дозована. Але часом Кама відчувала, що Мюнх намагається приховати од неї свої думки, а його запевнення, ніби він переконаний в реальності всього, що чує й бачить, не завше звучали щиро.

Сьогодні Мюнх поводився не так, як звичайно. Траплялося й раніше, що не хотілося йому гуляти, працювати чи розмовляти. Але досі казав, чого хоче. Зараз, бачиться, щось інше на думці має, і їй треба було неодмінно дошукатися — що саме.

Кама торкнулася пальцями клавіша, й настінні поляризатори трохи пригасили денне світло.

— Так добре? — запитала вона.

— Добре.

— Ти хочеш лишитися сам?

— Ні! — квапливо заперечив він. — Я хочу… — він не доказав і відвернувся, намагаючись приховати збентеження.

— Скажи, чого ти хочеш?

— Я хотів прохати… — почав він, завагався, потім тихо докінчив: — Розкажи мені… про тебе.

Кама була трохи здивована. А втім, цього запитання уже давно слід було чекати.

— Ти хотів сказати: “Розкажи про себе”, — поправила вона й водночас подумала, що він тоді починає помилятися, коли дуже хвилюється. Але чому саме зараз?