Микола Руденко - Народжений блискавкою

Марлон ударив Себастьяна кулаком під груди. Старий поточився і впав на підлогу.

В ту ж мить над телефонним апаратом з’явилась полум’яна куля. Це був Едмундо, який чув усе, що казав Себастьян. Він уже встиг вислизнути Із м’яча, незримо пролетіти над головами галасливих уболівальників і, шугнувши в телефонні дроти, вийти із них грізною кульовою блискавкою.

— Тату! — кричав Едмундо, намагаючись відшукати знайомі хвилі батькового мозку. — Тобі боляче?..

Але батько мовчав. Він був непритомний. Зате переляканий Марлон, забившись у куток, тремтів усім тілом. З жахом дивився на вогняну кулю, що плавала над обличчям Себастьяна. Вона майже торкалась його волосся. І дидно: волосся не горіло, на обличчі старого не було опіків. Навпаки: опромінення повернуло йому свідомість. Не розплющуючи очей, Себастьян попросив:

— Синку, звільни мої руки.

Він сказав ці слова вголос, і Марлонові здалося, що старий марить. Та ось вогняна куля ковзнула по витягнутій руці Себастьяна, черкнула об наручники, і вони з брязкотом упали на підлогу.

— Спасибі, синку, — промовив старий. — Тепер виведи мене звідси. Я дуже заслаб.

Ці слова також були сказані вголос. Можна собі уявити, що переживав Марлон! Його трясло, щелепи тіпались, рот конвульсивно скривився, а руки були ніби налиті чавуном. Тим часом Себастьян підвівся, розігнув скрипучі суглоби й попрямував до дверей. Двері були міцні, окуті бронзою. Тут інколи відпочивав сам Генерал, за безпеку якого відповідав Марлон. Ключ від дверей лежав у його кишені. Через те, трохи отямившись, він звернувся до Себастьяна:

— Пане дияволе! Давайте краще домовимось. Ці двері не відімкнути навіть вашій величності.

У відповідь Себастьян лише стомлено посміхнувся. А полум’яний Едмундо наблизився до замкової щілини й відразу ж опинився по той бік дверей. Там, де був замок, лишився випалений отвір. Себастьян легко штовхнув двері, вони вільно відчинилися. Блискавка відразу ж зникла. А за мить Себастьян загубився в натовпі, який усе ще вирував навколо стадіону.

Десь аж на третьому тижні Генерал почав подавати ознаки життя. Він був слабкою, примхливою людиною. На трибунах обирав для себе величні пози, а вдома бурчав І вередував, мов ображена дитина.

Рухатись він не любив. Через те руки і ноги були тонкі, розслаблені, а живіт нагадував черево павука. Мабуть, він жив за рахунок масажів, які трохи пожвавлювали кровообіг. І Марлон був не якимось міністром чи дипломатом, а звичайним масажистоім. В.ід інших масажистів його різнило те, що він захоплювався спортом, був хитрий та вмів користуватися слабостями Генерала. За кілька років Марлон став його довіреною особою. Марлона боялися навіть міністри, не кажучи вже про чиновників. Важко було визначити, чия воля діє в державі і кому належить те чи інше рішення — Марлоновї чи Генералові.

Кожен ранок Генерала починався масажами. І щоразу Генерал скаржився Марлонові на свої болячки. Та сьогодні йому найбільше болів програш на стадіоні.

— Ти запевнив мене, — скиглив Генерал, — що мої орли здобудуть перемогу. Я тебе питаю: де ж ця перемога? Знаєш, скільки мені коштували твої запевнення? Вісімсот тисяч песет!

Обличчя Генерала то роздувалося, то болісно морщилось, стаючи маленьким, жалюгідним, наче в гумового блазня, із якого поволі випускали повітря. Таких блазнів продавали в дитячих магазинах.

— О мій Генерале, — скрушно зітхав Марлон. — Я втратив шістсот тисяч. Але я здобув те, що варте всієї державної казни. Треба лише якось порозумітися з цим дияволом. І тоді ми завоюємо цілий світ!

— Що ти там здобув? — сонно мурмотів Генерал, ніжачись від приємного дотикання швидких масажистових пальців до його драглистої спини.

— Пригадуєте, я вам розповідав про фокусника?

— Це той, що морочить публіку своїм кисетом?

— Який там кисет! — вигукнув Марлон. — Цьому фокусникові підкоряються блискавиці!

— Ти при своєму розумі? — спантеличено буркнув Генерал, скосивши око на Марлона, що своїм могутнім тулубоїм нависав над його спиною. — Тобі приверзлося.

— О мій добрий Генерале! Хай мене грім поб’є… — Марлон відразу ж спохватився: — Свят, свят! Хай поб’є наших ворогів… Нічого страшнішого я не бачив за все своє життя. Блискавиці повзають по ньому, як звичайні жуки. Він називає їх синками, синочками. Досить його слова — і вони наскрізь протикають двері, стіни, що завгодно!.. Одне слово…

Та він не встиг докінчити, як у розкішній спальні Генерала розкололася стіна, у великому отворі засиніло ранкове небо, а попід стелею тихо, безгомінно попливла полум’яна куля. Вона наблизилась до ліжка, де лежав Генерал, погралася ковдрою і, лишивши в спальні запах смаленої вовни, викотилась через відчинене вікно.