Ігор Росоховатський - У підводних печерах

“Що це означає?” — міркував Х’юллет. Йому стало чомусь страшно.

— До вечора, Х’ю!

— До вечора, Еммі! Поцілуй за мене малюка!

Він повільно опустив телефонну трубку на важіль, квапливо зачинився у своєму кабінеті і засміявся на повну силу. Тут не було непроханих свідків, хіба що реєстратор запише на стрічці його думки та настрої.

Х’юллєт згадав свого маленького Кена, рожевого здоров’ячка з ямочками на щічках. “Викапаний батько”, — казали сусіди. “Навіть ніс трішки набік, як у тебе”, — жартувала Еммі. Батько радів і з того, що малий стільки важить, і що в нього чудовий апетит, і навіть, що ніс трішки набік.

Поправляючи перед люстром зачіску, Х’юллєт пригадав свого діда, на якого був схожий. Цим еін гордився з дитинства, бо мав від того багато переваг. Йому одному серед усіх онуків дозволялося бавитись прокуреними дідовими люльками, пробувати пальцем лезо його кортика. Та й узагалі хіба це не чудово бути схожим на діда — велетня з тростинкою, із скісними трохи кучерявими бачками на смаглявому усміхненому обличчі. Шкода лишень, що обличчя у Х’юллета дещо спотворене — права половина була помітно більша за ліву…

“Коли людина починає порівнювати себе з старшими або з дітьми — це може означати лише одне: вона старіє. Хоча мені вже за сорок”, — сказав про себе Х’юллєт, але й це не могло затьмарити його радості. Зовсім не хотілося братися за діло, а до кінця роботи ще лишалося години зо дві, не рахуючи п’ятнадцятихвилинної перерви на чай, під час якої обговорюються всі новини.

Х’юллєт, не кваплячись, дістав із шафи щоденник, прочитав останню сторінку й пішов до нового приймача № 43, вдесятеро чутливішого од № 18, який нездатний був реєструвати випромінювання, слабкіші од випромінювань мозку.

Чорна безперервна стрічка виповзала з реєстратора, звивалася, витягувалась, входячи в приймальне віконце аналізатора, як нитка у вушко голки. За півтори години роботи з цим надчутливим приймачем Х’юллет Кондайг устиг про дещо довідатися і відповідно до цього дав йому назву РІ — реєстратор інформації. Тепер можна було вважати встановленим, що не тільки людський мозок, а й усі організми, дерева, метали, морські хвилі випромінюють нейтринні потоки певної потужності й частоти. Будь-який рух, що виникає в них, розгойдує фіолетовий промінь реєстратора і залишає на стрічці свій “автограф”.

Отже, реєстратор, наскільки дозволяла його чутливість, записував усе, що відбувається у Всесвіті.

Х’юллета почало лихоманити. Кабінет швидко забарвлювався з червоне. Х’юллет знав: зараз виникне жахливе марево. Після того першого разу видива повторювалися — і завжди він бачив вогонь і кров.

За вікнами кабінету спалахнула зірниця, спливаючи багряними патьоками на шибках. Хтось дико закричав. З гори котилося те саме чудовисько, люди стріляли в нього. Втрачаючи свідомість, Х’юллет упав навзнак. Тіло його корчилося, голова билася об пластмасову підлогу…

Осінь нечутно входила до київських парків. Позолотила листя на деревах, трохи затуманила високе небо, ніби вкрила легким серпанком синю емаль. І на цьому бляклому тлі птахи викреслювали свої хитромудрі фігури.

Чоловік років двадцяти п’яти, заглиблений у свої думки, зупинився на розі Пушкінської та бульвару Шевченка, глянув угору, побачив птахів і раптом, неначе на нього щось найшло, як хлопчак-бешкетник, пронизливо свиснув, проганяючи птахів геть, щоб летіли ще вище.

І пішов далі, розв’язно вихляючись, неначе хотів привернути увагу перехожих.

Ось він побіг широкими сірими сходами й піднявся на третій поверх. Назустріч йому спішив другий молодик у білому халаті.

— Привіт, Євгене! Знову проспав?

— Дарма, старий, не бурчи хоч сьогодні, в день Великого досліду! Ти у віварій, Борисе?

Борис кивнув і пішов довгим білим коридором. Відчинив двері з літерою V.

То було відділення віварію. Тут у клітках жили всякі потвори: кішки без вух, пацюки з двома хвостами, собаки на тремтячих лапах, лисі кролики…

Борис сумно дивився на них. Поки що “колекція” потворних створінь усе ще поповнювалася. Цей віварій ніби ілюстрував помилки вчених, безглузді випадковості, які все ще не можна було передбачити. Правда, відтоді, як в лабораторії з’явився РІК — реєстратор інформації системи Кондайга, — потвор набагато зменшилося. Однак дослідів на людях, навіть безнадійно хворих, не можна було починати. А втім, сьогоднішній Великий дослід може багато що змінити…