Микола Дашкієв - Еліксир життя

— Пильнуй!

Я встиг помітити тільки те, що в чашу термостата згори щось посипалося, а потім в ній спалахнуло полум’я, заклубочив дим, який безперервно мінився в кольорах і вирував, немов підхоплений смерчем. А коли той дим поступово почав розвіюватися, я зойкнув: на ближчому до нас кінці “яйця” з’явилося кілька тріщин. Мало того: тріщини поглиблювалися, перетворювалися на розколини, а звідти виповзало щось схоже на шматки пожмаканого блакитного оксамиту. Потім “шкаралупа” почала обсипатися з усіх боків, і разом з тим на поверхні розплавленого олова, тепер уже засміченій всілякими часточками домішок, почало вимальовуватися щось схоже на живу істоту. Живу?.. А як же інакше сказати, коли оте “щось” сіпалося й коливалося, поступово набуваючи форми вузькогорлого глечика з припасованими до нього пожмаканими “крилами”.

— Дивись! Дивись! — репетував Мезон так, ніби я сидів не поруч нього, а принаймні в протилежному кінці лабораторії. — Воно — їсть!

Справді, “воно”, — отой блакитний “глечик з крилами”, без щонайменшого натяку на очі, вуха та лапи, — видовжило свою “шию”, схилило її вниз, щось всмоктало в себе, — видно було, як по “горлу” прокотився клубочок у “черево”. І одразу ж “крила” почали випростовуватися, набувати трикутної форми. їм уже не вистачало місця в термостаті; вони загиналися донизу, і це, мабуть, дратувало того “птаха” чи як там його назвати, бо все його “тіло” почало гарячково смикатися. Наче відчувши спрагу, “птах” ще раз схилив свою безголову “шию” і почав пожадливо ковтати розплавлене олово. Його “тулуб” наповнювався, гладшав, і це ніби додавало “птахові” сили. Він борсався щодуху; видавалося, ось зараз-зараз він змахне “крилами” і полетить…

І раптом сталося несподіване: луснула “шкіра” на його “череві”, полилося звідти рідке олово, засмічене різнобарвними шматочками якоїсь речовини, а сам “птах” почав опадати й морщитись, як гумова надувна кулька, з якої виходить повітря. В останньому пароксизмі заметлялися “крила” та й упали, розпливлися сірою плівкою. Розплився й “глечик”. І все це відбулося так швидко, що ми навіть не встигли ввімкнути кіноапарат.

Мені відібрало мову. Я ладен був чи битися головою об стіну, чи гамселити кулаками Мезона, — адже здійснено неймовірний злочин! Хто засвідчить, що вдасться бодай у далекому майбутньому знайти ще хоч одне таке “яйце”? І що я скажу батькові, який повністю відповідає за кожен експонат музею?! Майже з ненавистю я подивився на Мезона. А той сидів, обхопивши голову руками, і шепотів, дивлячись на мене:

— Дурень!.. Який несосвітенний дурень!

— Сам дурень! — цілком справедливо гримнув на нього я. — Коли б ти не…

— А, замовкни! — махнув він рукою байдуже. — Ти був, є і будеш носієм залізобетонного розуму! Дурень — я, бо це ж мені слід було зважити, що на Меркурії сила тяжіння в кілька разів менша, аніж на Землі! Бідолашне пташенятко було просто розчавлене власною вагою. Зрозумів, телепню?.. Воно загинуло, і вбив його я. Все. Вимикай термостат!

Чи ви бачили? “Все! Вимикай!” Добре, хоч визнав, що саме він був організатором злочину! Але я теж не знімаю з себе відповідальності, ні. Ми обидва винні і обидва будемо відповідати.

Яка ганьба! Яка ганьба!

Це сталося вчора. Сьогодні, 30 серпня, я написав оцю сповідь, в якій не приховав нічого.

Завтра я віддам її батькові. Або ні, надішлю просто на адресу Президії Академії наук СРСР, бо професор Ляпсус І. М. ні в чому не винен.

А ще я перед тим дам прочитати написане гром. Книшеві Д. М., аби не почути від нього пізніше закидів про нечесні методи.

* * *

Того ж таки 30.08.82 р., 21.30. Щойно від мене пішов гром. Книш Д.М. Ви тільки уявіть: прочитавши мою щиру сповідь, він довго сидів мовчки, дивлячись на мене зненависними очима, а потім процідив крізь зуби: “Яка ж ти гнида, Борисе!” Я стримано порадив йому вибирати вирази, але він зловтішно повторив: “Яка ти страшна гнида! Втім, я догадувався, що так і буде, тому заздалегідь написав заяву. Читай та дякуй мені, що пику тобі не набив. Гидко!”

Ні, ви розумієте, який нахаба?! Сам винен, та ще й ображає мене найостаннішими словами?!

А заяву його я переписую про всяк випадок, аби лишилась копія.

До директора Київського музею астронавтики

учня 5-Ж кл. 228 с. ш.

Дмитра Книша

Заява

Цим ставлю Вам до відома, що 29 травня цього року під час відвідин Меркуріанського залу Вашого музею я, не питаючи дозволу, взяв експонат № М-2437/бц-1981 (еліпсоїдальне тіло вагою більше 4 кілограмів) і під час експериментів розплавив його у вакуум-термостаті. Злочин я вчинив сам один і готовий дістати за це покарання.