Микола Дашкієв - Еліксир життя

Дап’ю припалював сигарету, скоса поглядаючи на Галея. Неголосно проговорив:

— Мені дещо про вас розповідали. Ви мене влаштовуєте.

“Хлопчисько! — подумав Галей. — Я його влаштовую… Гм”. Цього кругловидого парубійка, який, мабуть, ще не торкався бритвою щік, Галей уперше бачив. На конспіративній квартирі йому сказали, що в кафе “Мідна підкова” з ним матиме розмову “лейтенант Дап’ю”. І дали пароль. Він прийшов сюди у призначений час і не без подиву побачив молодого хлопця, майже юнака, у костюмі гольф та смугастій сорочці. Вони обмінялися кількома фразами, і Галей майже не приховував розчарування, яке виникло у нього з перших же хвилин їхньої зустрічі. Дап’ю смоктав сигарету невміло, вона погасла, і поки він ще раз прикурював, Галей сказав:

— Я хотів би взнати…

— Це не обов’язково, — перебив його Дап’ю. — Це той випадок, коли чим менше знаєш, тим краще для себе і для інших. Вас ніколи не приваблювала… астрономія?

Галей знизав плечима:

— Не захоплювався.

— А фізика?

— Тіло, занурене в рідину… — з невдоволеною посмішкою промовив Галей і різко змінив тон: — Облишмо витребеньки! За кого ви мене маєте? Мені сказали, що я отримаю нове завдання. До чого тут якась фізика-хімія?

Дап’ю опустив очі.

— Ще не пізно відмовитись. Не наполягаю. Пошлемо когось терплячішого.

Вони помовчали. Німкені реготали в кутку за столиком — вино зробило своє. Бармен куняв за стойкою. Крізь вікно було видно зелені каштани, час від часу шибки жалібно тенькали від гуркоту німецьких машин. Галей відчув, що поводиться нерозумно, й знітився.

— Вибачте, лейтенанте. Я готовий. Отже, куди?

— Район Вернад, вулиця Червоних Троянд, двадцять сім. Дзвонити тричі. Вам відчинить мадемуазель Жермен, економка. Скажете: я від Дап’ю. Ви курящий?

Галей заперечно крутнув головою. Обличчя Дап’ю розпливлося в усмішці.

— От і добре. Там, куди підете, сигаретами не частують: у господаря дому запах нікотину викликає лють… Вас вже чекають за вказаною адресою. Бажано, щоб ваша поява в домі не привернула увагу сторонніх. Все інше вам скажуть на місці… Якого біса їм так весело? — Дап’ю кивнув на німкень. — До речі, що то за нашивки на мундирах у цих фей?

— Санітарна служба бошів, — пояснив Галей. Лейтенант Дап’ю або ж був короткозорий, або нічогісінько не тямив у військових відзнаках окупантів.

Того ж вечора Галей вирушив у район Вернад. Потрібну йому вулицю довго шукати не довелося. За чавунним литвом огорож принишкли котеджі; на вікнах спущено жалюзі, будинки здавалися покинутими. Комендантська година міцно тримала людей в чотирьох стінах, про неї нагадував стукіт чобіт німецьких патрулів, що лунав у всіх закутках міста. Галея цей стукіт майже не турбував, у нього в кишені лежала синя картка-перепустка, що їх видавали портовикам та залізничникам.

Він поглянув на годинник. Озирнувшись, швиденько звернув до затемненого двоповерхового будинку. Дім був розкішніший, ніж інші, — чималенька вілла, з усіх боків оточена деревами, оповита в’юнким плющем.

Галею відчинили зразу ж. Із чорноти коридору жіночий голос попередив:

— Обережно, тут сходи! Краще дайте руку.

Галей відчув на долоні дотик гарячих тонких пальців. Килим під ногами глушив кроки. Потім зарипіли сходи — його повели нагору. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Галей стояв у просторій кімнаті, заставленій старовинними меблями, на всю стіну красувався мальовничий гобелен, сліпучо віддзеркалювалися вогні кришталевої люстри.

Струнка дівчина у спортивному костюмі, очевидно, економка Жермен, зміряла Галея допитливим поглядом чорних, як вуглини, очей. Він витримав її погляд, приємно вражений. Вона запросила його сісти.

— Ви прийшли вчасно. Про вас вже питав професор Кадіус. Зараз він з вами розмовлятиме. Не дивуйтеся і не зважайте на його манеру висловлюватись. У кожної людини свій характер. У професора він дещо незвичайний.

Кивнувши Галею, дівчина зникла за високими дверима, оздобленими золотою інкрустацією. Не поверталася вона довгенько. Нарешті двері відхилилися, економка жестом покликала: “Заходьте!”

Спочатку Галей не міг втямити, куди потрапив. Величезну залу вінчало кругле склепіння із скла, і, здавалося, на самій стелі висіли мерехтливі неясні зорі. Гвинтом закручувалися вгору легкі сходи, сягаючи за кілька метрів до майданчика на масивних підніжках, де навскіс цілилося в небо товстелезне тіло дивовижної гармати. Із цього нахиленого металевого циліндра гронами звисали важелі й жгути товстого кабеля.