Артур Кларк - Колиска на орбіті

Все було б інакше, якби нас залишили на Землі, де ми спілкувалися б з товариством, як усі нормальні люди. Ми не вдавалися б до самокатування, а комплекс вини у нас загасило б спілкування з іншими людьми.

Та контакти з тими, хто непричетний до цієї роботи, неминуче викликали б пересуди, зайві балачки, а в таких справах це неприпустимо.

Якби населення Землі довідалось, що вони створюють, чи, точніше, намагаються створити, здійнявся б такий галас, що, певно, довелося б відмовитись від задуму.

Навіть тут, подумав він, навіть тут декого пригнічують сумніви й жах.

Людина повинна ходити на двох ногах, мати дві руки, двоє очей, двоє вух, один ніс, один рот, не бути надміру волохатою. Вона повинна саме ходити, а не стрибати, повзати чи плазувати.

Спотворення людської зовнішності, стверджують вони, це знущання з людської гідності: Людина заміряється на те, чого вона зробити неспроможна.

У двері постукали. Лодж обернувся.

— Прошу, — сказав він.

Двері прочинились і на порозі з’явилась доктор Сьюзен Лоуренс, флегматична, безбарвна, погано вдягнена жінка з квадратним обличчям, що свідчило про вольовий характер і впертість.

Вона побачила його не відразу, і, стоячи на порозі, покрутила головою, намагаючись знайти його в напівтемряві кімнати.

— Я тут, Сью, — обізвався він.

Вона причинила двері, перетнула кімнату і, ставши поряд з ним, мовчки втупилась у вікно.

Нарешті заговорила.

— Він не був хворий, Бейярде. Ніяких ознак хвороби. Хотіла б я знати…

Вона замовкла, і Лодж майже фізично відчув, наскільки похмурі її думки.

— Кепсько, — сказала вона, — коли вони гинуть від точно діагностованої хвороби. Та все ж не так гірко втрачати людей після того, як зробиш усе можливе, щоб урятувати їх. Але Генрі годі було допомогти. Він помер раптово. Він помер ще до того, як упав на стіл.

— Ви обстежили його?

Вона кивнула головою.

— Я помістила його в аналізатор. Результати записані на трьох бобінах. Я передивлюсь їх… пізніше. Але можу заприсягнути, він був цілком здоровий.

Сью стисла його руку своїми коротенькими пальцями.

— Він не хотів більше жити, — промовила вона. — Його охопив жах. Йому здалося, що він стоїть на порозі якогось жахливого відкриття і злякався цього.

— Ми повинні все з’ясувати, Сью.

— Навіщо? — запитала вона. — Для того, щоб навчитися створювати людей, які зможуть жити на планетах, де умови виключають існування Людини в її звичайному вигляді? Щоб навчитися вкладати мозок і душу Людини в тіло чудовиська, котре зненавидить самого себе?..

— Воно не буде ненавидіти себе, — заперечив Лодж. — Ваша точка зору базується на антропоморфізмі. Жодна жива істота не почувається потворною, бо сприймає себе такою, якою вона є. Хіба ми спроможні довести, що Людина більш задоволена собою, ніж комаха чи жаба?

— Але для чого все це? — не вгамовувалась вона. — Нам не потрібні ті планети. Вже зараз ми маємо більше планет, ніж можемо колонізувати. Лише планет земного типу вистачить на кілька століть. Добре, коли нам пощастить хоча б заселити їх повністю, не кажучи вже про повне освоєння, в найближчі п’ятсот років.

— Ми не можемо ризикувати, — пояснив він. — Поки в нас є час, ми повинні зробити все, щоб стати господарями становища. Коли ми жили на Землі в безпеці й затишку, все було гаразд, але зараз обставини перемінились. Ми досягли зірок. Десь у глибинах Всесвіту існують інші цивілізації. Повинні існувати. І, можливо, колись ми зустрінемося. Про всяк випадок нам треба мати сильні позиції.

— І для зміцнення наших позицій ми вирощуватимемо колонії людино-монстрів. Я розумію хитромудрість цього плану. Ми можемо спроектувати особливі тіла, м’язи, нервові волокна, органи комунікації з урахуванням специфіки умов існування на тих планетах, де нормальна людська істота не проживе й хвилини. Ми володіємо високим інтелектом і прекрасно знаємо свою справу, та цього замало, аби вдихнути в них життя. Життя — це щось більше, ніж простий колоїд з комбінації певних хімічних елементів. Щось зовсім інше, і ми ніколи не зможемо створити його штучно.

— Ми спробуємо, — сказав Лодж.

— Першокласних спеціалістів ви перетворите на психічнохворих. Декого з них ви вб’єте — не руками, звичайно, а своєю наполегливістю. Ви будете тримати їх ізольовано роками, а щоб їх вистачило на довше, подаруєте їм Виставу. Та ви ніколи не розгадаєте таємниці виникнення життя, бо Людина неспроможна це зробити.

— Парі? — усміхаючись, запитав він. Вона рвучко повернулась до нього обличчям.