Микола Дашкієв - Право на риск

Людина мовчки підняла правицю. Спалахнув яскравий фіолетовий промінь, креснув по кінцівках кібера, перерізав їх. Робот упав, але не замовк. Тоді промінь креснув ще раз, — по гучномовцях на його круглій “голові”. Голос урвався на півслові. Однак система не втратила життєздатності і все ще виконувала запрограмовану функцію: мов собака з перебитим хребтом, покалічений робот повзе услід за людиною, щоб затримати її, врятувати від неминучої загибелі. Звідки роботові знати, що новітні скафандри вищого антирадіаційного захисту дозволяють перебувати в цій зоні протягом кількох годин?

А людина простує вперед. Часто вона зупиняється, нерішуче тупцює на місці: чи не тут часом?… Чи, може, отут? Так, напевне, тут!

Людина ввімкнула квантовий випромінювач. Фіолетовий промінь прокладає їй шлях через завал, — вперед і вниз, у підземелля. З гуркотом одвалюються брили залізобетону. Наче воскові, розрізаються на шматки стальні конструкції. Розжареною лавою обпливають прошарки скла і пластмаси. Спалахують і миттю згорають уламки дерева та клапті паперу; їх трапляється дедалі більше, і це свідчить, що напрямок вибрано правильно.

Людина настільки занурилася у свою руїнницьку працю, аж не помічає, що калічний робот підповз зовсім близько. Але не помічає вона й іншого, значно страшнішого: величезна брила залізобетону над її головою ледь-ледь тримається на проїденому іржею прутку арматури. Ніколи дивитися вгору. Та й не побачиш нічого — розколина тоне в непроглядній пітьмі. Однак недарма ж цей робот-інформатор свого часу належав до системи Служби Життя; його єдиним завданням скрізь і завжди було захистити людину, навіть ціною власного існування. На щастя, його локаційні системи і позитронний мозок не зазнали шкоди. Отож у ту частку секунди, коли іржавий пруток уже почав розтягуватися, але ще не розірвався, ввімкнулися піропатрони критичного резерву, і кулястий тулуб кібера впав саме в ту точку, де можна було затримати падаючу брилу.

Робот виконав свій обов’язок до кінця: він врятував людині життя. Тільки й того, що брила затиснула її скафандр так міцно, що не можна було й поворухнутися.

Пауль не злякався. Як усі фізично дужі та психічно врівноважені люди, він ніколи не гарячкував і не панікував, навіть потрапляючи в дуже складну ситуацію. Здійснювана ним операція була надзвичайно небезпечною взагалі, отож він заздалегідь зробив усе можливе, аби посилити антирадіаційний захист скафандра і набагато збільшити його енергетичні ресурси та час дії систем життєзабезпечення. Досить ввімкнути сервомотори — і могутні важелі резервного “кістяка” скафандра міліметр по міліметру піднімуть оцю брилу залізобетону, а квантовий випромінювач чи покрає її на шматки, чи намертво приварить до сусідніх брил. Зробити це дуже просто… але натиснути на відповідну кнопку Пауль не міг. Для цього потрібно витягти руку з рукава скафандра і просунути її в його “грудну клітину”. Взагалі це робилося легко, бо панцирні сегменти рукавів та тулуба мали достатній запас простору. Проте Пауль мав надто великий зріст, а додатковий шар антирадіаційного пластику забрав рештки вільного місця. Лікоть міг би пройти крізь плечовий сегмент тільки при цілком певному розташуванні рукава. На жаль, брила затиснула його в найневигіднішій позі.

Коли одчайдушні зусилля вивільнити руку скінчилися невдачею, Пауль облишив марні спроби. Він усе ще не втрачав надії визволитись, але насамперед мав відпочити, бо навіть для його по-справжньому богатирського організму сьогоднішнє перевантаження було надмірним.

Зараз найдужче хотілося заснути, — заснути буквально в кількох метрах від мети… і за кілька годин до загибелі, бо антирадіаційний захист протримається щонайбільше півдоби. Смерть його не лякала: альянт, який зрікся свого обов’язку, втрачає право на горде звання Людини, а саме існування стало йому обтяжливим шість днів тому, коли розкрилася жахлива, ганебна таємниця друга, перед яким схилявся все життя. Непокоїло тільки одне: чи пощастить здійснити задумане?

Пауль поквапно намацав губами пластиковий мундштук лінії живлення, затис його зубами. В рот порскнув духмяний струмінь біостимулятора. Вмить прояснилося в голові, силою сповнилися м’язи. Третя доза за три години, — надто багато. Але іншого виходу немає. Треба за всяку ціну звільнити ув’язненого раба. Навіть урвавши його нестерпні муки смертельним імпульсом квантового випромінювача. І це буде не вбивство, а самогубство.