Микола Дашкієв - Право на риск

Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:

— Лі, ти мене чуєш?.. Ти мене впізнаєш?

— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.

Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.

— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.

— Гаразд, я перевірю ще раз.

Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.

— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?

— Не розумію вашого запитання, вчителю.

Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — та й тільки. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:

— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося?.. Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?

У відповідь лунав байдужий голос машини:

— В моїй електронній пам’яті цього не записано, вчителю.

— Зачекайте!.. Хвилиночку!

Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабкодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:

— Ну?!

— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.

— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!

— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?

— Гаразд, — погодився Боб, м’якшаючи. — Тільки знай, що в мене три доби й ріски в роті не було.

— Не було й ріски — з’їси три миски! — реготнув товстунець і тицьнув пальцем у запалий живіт Боба. — Інженер?

— Самогубець-невдаха.

— А перед тим?

— Збирач недокурків та шукач недоїдків.

— О, та тобі ще зарано стрибати в Іст-Рівер! В тебе ж іще збереглося почуття гумору!

— Заощаджував на скрутний час.

Отак розпатякуючи, вони йшли довжелезним Бруклінським мостом, і з кожним кроком у Боба Керроуна світлішало на душі й легшало на серці. Справді, навіщо поспішати на той світ? Скрутно, сутужно, неймовірно тяжко, а проте — живеш. Дихаєш. Мислиш. Мрієш. Сподіваєшся… А там — нічого. Одна хвилина огидливої агонії, коли все єство одчайдушно чіплятиметься за згасаючу свідомість, а потім безмежне Ніщо… Та хай йому біс!

А коли Боб ум’яв здоровенний біфштекс та вихилив дві чарчини віскі — світ взагалі засяяв усіма барвами веселки.

— Ти — хороший хлопець, Джо! — реготав він, ляскаючи по черевцю свого рятівника. — Хороший!

— Не хороший, а чу-дес-ний!.. — товстунець теж реготав і наливав ще. — Стривай, якої ти заспіваєш, коли я тебе ще й на роботу влаштую!.. Адже ти інженер, кажеш?

— Інженер, асенізатор, перекладач, радист, токар, перукар, вчитель, сапер… Мало?.. А ще можу…

— О, о, о!.. Досить! Цілком досить! Саме те, що потрібно!.. Я тебе, дорогенький мій, кілька місяців шукаю!.. Тільки…

— Ой, Джо, не вимовляй оте “тільки”!.. Ну, що — “тільки”?.. Впораюся з якою завгодно роботою!.. Ти знаєш, хто я? Боб Керроун?.. Та ні, зовсім ні! Це мене тут так перехрестили… Бо-рис Ко-ро-він!.. Зрозумів?.. Росіянин!.. Боїшся росіян?.. Росіяни все можуть!.. Кажи — боїшся?

— Любенький мій, дорогенький мій! Не боюся, а — люблю! Хай хоч і до ФБР потягнуть — люблю!.. Так вип’ємо ж за Росію!

— За Росію?.. — Борис Коровін насупився, пхикнув. — Ні!.. Вип’ємо за росіян!.. Хай живуть так звані “переміщені особи”!

— Хай живуть! — охоче підхопив товстунець. — Та ще хай до-обре живуть!.. Будьмо!

Мабуть, саме ця чарка була зайвою, бо що відбувалося далі, Борис не запам’ятав.