Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в Безмежжя, в Ніщо.
Скільки мине часу, поки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?.. Для мене це однаково, бо через дві години після того, як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.
Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.
“Галатею” мені подарував мій колишній друг Лев Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця, за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.
Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.
Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду? Якщо так — можна було б заспокоїтися: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?
Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі зумисне намагалися заразити всіх довколишніх, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Левом заволоділо отаке ж хиже, хворобливе бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?
Я певний: даруючи мені “Галатею”, Лев знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Лев був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.
А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялося остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися з пам’яті образи та докори, що ними оглушив мене Лев, перед тим як востаннє грюкнув дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де ми з Левом гасали дітлахами.
Говорив тільки я, а Лев чудно посміхався і кидав короткі репліки. Потім урвав мене:
— Стривай, чого це ти все — про минуле? Краще скажи, куди прямуєш зараз?
— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.
— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?
— Так.
— А навіщо вона потрібна?
— Хто?
— Експедиція.
Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці XXI сторіччя просто чудно.
— Ні, ти скажи, — наполягав Лев, — що вабить тебе на тій далекій Сонячній системі?
— Як що? Добачити, відчути, обмацати незнаний світ.
— Тільки й того? — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?
Лев витяг з кишені невеличку пластикову скриньку — трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не наважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:
— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але добився успіху.
Я взяв скриньку, хотів натиснути на червону кнопку.
— Ні, не зараз, — перепинив мене Лев. — Ти ввімкнеш цей апарат десь аж у міжзоряному просторі.
— Ну то й що?
— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Лев. — Тільки прошу тебе: тримай апарат у нагрудній кишені. Радіус його дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.
— А як же звати цю штуку?
— “Галатея”.
— “Галатея”? Стривай, пригадую: скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно вродливої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?
— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Лев. — Що то буде за сюрприз, коли я розповім усе заздалегідь? Скажу тільки одне: ефект буде надзвичайно чудесний!
— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Лева, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернуся — розповім тобі про твої чудеса. А зараз — час вирушати.
Ми попрощалися, як справжні щирі друзі. Я не відчував ані найменшого неспокою; не з’явилося оте, що колись звалося “передчуттям” — тобто підсвідомий аналіз третьої сигнальної системи. Мабуть, моя свідомість просто заглушила тривожні сигнали, бо мені не могло навіть примаритися, що мій віднайдений друг свідомо підсунув такий страшний засіб самознищення. А от зараз я бачу перед собою гострі, ненависні очі Лева Черняка і чую його останні слова:
Читать дальше