Володимир Михановський - На траверсі Бета Ліри

Триллінг уважно дивився на меткі пальці Кроулі, що літали по клавішах настройки. Тоненька гнучка трубка, яка виходила з установки, вже була спрямована на лікарню Овального плато.

Обличчя Триллінга, м’ясисте, з випнутим підборіддям, було похмуре. Про що він думав? Важко сказати. Можливо, згадував ті приємні години, які провів з Гуго в Клубі Босів, на гоночній яхті, нарешті, в домашній обстановці. Чи йому згадалася остання розмова з Парчеллінгом, що відбулася години півтори тому? Гуго, висохлий, як тріска, насилу ‘встав з лікарняного ліжка і сказав Джону, жалісно усміхаючись:

— Ти у мене єдиний друг, Джоне. Не знаю, чому, але я довіряю тобі. Ти не обдуриш мене, я певен. Скажи, як ти дивишся на те, щоб я оце зіграв ва-банк?

Джон зрозумів тоді, що думка зіграти “ва-банк” міцно засіла в голові Парчеллінга. І його рішення — ліквідувати Парчеллінга — визріло остаточно.

— Що ж, — посміхаючись, відповів Джон, — очевидно, ти маєш рацію. Але почекай до завтра.

— Навіщо?

— Я уточню для тебе деякі цифри на біржі, щоб ти не йшов наосліп.

— Як мені дякувати тобі?

— Потім, потім, — відмахнувся Джон.

А може, Триллінг думав про той тріумф, який чекає його найближчими днями на біржі? Так чи інакше, на його обличчі можна було прочитати що завгодно, тільки не каяття.

— До речі, Кроулі, я й досі не збагну, чому хмарка вибухає? Ти ж не начиняєш її вибухівкою?

— Чому ви гадаєте, що не начиняю?

— Ну, хоча б тому, що хмарка прозора.

— Є і вибухівка прозора. Та ви маєте рацію: я не начиняю нею хмарку. Хмарина вибухає від того, що вихори, тобто її складові елементи, при зустрічі з об’єктом, на який вона спрямована, враз перестають обертатися. Тоді й стається вибух. І ніяких слідів не залишається: хмарка зникає, наче її й не було.

Кроулі до відказу повернув якийсь важіль. Всередині установки пролунав звук, схожий на глибокий вдих, і одразу ж підлога лабораторії і всі речі задрижали.

— Пташка розгорнула крила і проситься в політ, — неголосно сказав Кроулі.

— Не будемо її томити. Випускай! — розпорядився Триллінг.

З трубки зі свистом вирвався тоненький струмінь, що скидався і на пару, й на холодець. Струмінь не розходився по кімнаті, а збирався в хмарку, яка росла на очах. Нарешті вся пара з трубки витекла.

Грізна хмарка тепер непорушно висіла за півметра від підлоги і потріскувала. Кроулі натиснув на кнопку стартера, і хмарка, гойднувшись, поволі рушила до дверей. За кілька секунд вона просякла крізь шпарки й зникла.

— Скажи, Арчі, — мовив Мардон, закінчуючи голитись, — тобі знайоме ім’я: Річард Вільмор Кроулі?

— Річард Кроулі? — швидко перепитав Арчибальд. — Де ти чув це ім’я?

— Так звати мого рятівника. Ну, того, що вивів мене через підвал на іншу вулицю.

— Кроулі, — повторив Арчибальд. — Не може бути! Гордість нашої науки!.. Опиши-но його краще.

Мардон описав незнайомця, якого добре запам’ятав.

— Так, це він, — вигукнув Арчибальд, — немає сумніву. І ти кажеш, що од нього відгонило віскі?

— Як з винної бочки.

— П’є, значить. Вони проковтнуть його, ці компанії.

— Прощаючись, Кроулі сказав, що мене врятував Річард Вільмор Кроулі, “великий фізик і великий негідник”. Але мені здалося, що то було просто базікання п’яного.

— Почекай-но, — Арчибальд ляснув себе по лобі. — Кроулі працює на фірму Триллінга. Без сумніву, вони задумали якусь мерзоту. Треба запобігти злочину, коли ще не пізно. Ходімо! Ти запам’ятав будинок? — Останні слова Арчибальд говорив, тягнучи Вуда за руку.

Невдовзі, лякаючи курей, вулицею на найбільшій швидкості промчав моторолер.

— Справу зроблено, Хазяїне, — сказав Кроулі через хвилину після того, як хмарка зникла за дверима. — Тепер непогано було б і розпрощатися.

— Слухай, Річі, — вкрадливо почав Триллінг, — хочеш, я подвою твій гонорар? Ти його одержиш, але при одній умові.

— Якій?

— Обіцяй, що залишишся в мене. Треба провернути ще одне дільце, на цей раз — останнє. Без твоєї допомоги мені не обійтися.

— Ні! — вигукнув Кроулі. — Ні, ні! Більше не можу. Давайте мені гроші, і я негайно їду. Шукайте собі іншого помічника.

— Ніхто, крім тебе, з цим не справиться, і ти сам це добре знаєш, — мовив Триллінг. — Зважуйся! Ти будеш забезпечений на все життя.

— Я виїжджаю, — заявив Кроулі.

— Ти не поїдеш.

— Цікаво, хто може мені перешкодити?

В руках Триллінга блиснув кольт.

— Рахую до трьох, — загрозливо сказав він, піднімаючи догори чорне дуло.