Володимир Михановський - На траверсі Бета Ліри

Тим часом Парчеллінг лежав тяжко хворий. Його лікували, робили уколи, переливали кров, та всі ці засоби не дуже допомагали. Тільки-но хворий приходив до пам’яті, як його охоплював панічний жах: Гуго наказував оглянути всі кутки палати і швиденько закутувався з головою в ковдру, щось бурмочучи про смертельну небезпеку.

Він страшенно схуд і скидався на скелета.

Його справи на фондовій біржі вів Джон Триллії йшли вони тепер зовсім не блискуче, акції безперерві падали. Та хіба можна винуватити в цьому Триллінга? У нього й своїх справ по зав’язку. Хіба простежиш які слід за справами свого друга? Крім того, акціонери відсахнулися від Гуго Парчеллінга, немов таємнича хмарина могла і їм у чомусь завадити…

— Лантар, замри!

Великий пес-вовкодав завмирав, стоячи на задніх лапах. Джон Триллінг з насолодою дивився на пса, нерухомого, мов статуя. Намилувавшись, командував:

— До мене!

І пес, радісно гавкаючи, кидався йому на груди, намагаючись лизнути в обличчя. Часто це йому вдавалося, і тоді Джон удавано гнівався, легенько ляскаючи пса. Було видно, що обидва добре розуміють один одного.

В цьому неповороткому товстуні в яскравому шовковому халаті важко було одразу впізнати грізного Джона Триллінга. Великий Хазяїн пустував і веселився, як хлопчик.

— До вас зірка, бос, — мовив, нечутно зайшовши, дворецький.

— Яка зірка? — не зрозумів Джон.

— Знаменита Мерілін Грінгі.

— О, Мерілін! Чого ж ти? Клич!

— А… може, подати вам перевдягтись?..

— Ет, церемонії! Ти ж знаєш, що ми з Мері давні друзі.

Залишившись сам, Триллінг сів за стіл, набрав серйозного вигляду. Двері відчинилися, і в кімнату швидко ввійшла Мерілін.

— Здрастуйте, Мері, — підвівся Джон. — Радий вас бачити.

Пес стримано загарчав, вищиривши ікла.

— Лантар, ти не впізнаєш мене? — здивувалася. Мерілін.

— Нічого дивного, міс, — посміхнувся Джон. — Ви так рідко до нас заходите, що пес встиг забути вас. А ваш покірний слуга скучив за вами.

— Я таки винна перед вами, Джоне.

— О, що ви! Звичайно, ми могли б бачитися з вами частіше. Сідайте, люба, сідайте! Краще сюди, в крісло.

Мерілін сіла, закинувши ногу на ногу, й запалила сигарету.

Лантар заспокоївся, підійшов до Мерілін і сторожко обнюхав її ноги.

— Так що ж привело вас до мене? — спитав Триллінг. — Певно ж не просто бажання побачитись, — з гіркотою додав він.

— Так, Джоне. Я прийшла до вас в одній справі, — неголосно мовила Мерілін. — Відносно Катіля Револьса.

— Ось воно що, — насторожився Триллінг.

— Ця людина не має ніякого відношення до тієї жахливої пригоди.

— Але ж він сам зізнався.

— Револьс психічно хворий, і це в нього манія.

— Навряд, — похитав головою Триллінг. — А чому, власне, доля Катіля Револьса хвилює чарівну Мерілін?

— Кращого Іоанна Хрестителя нам не знайти.

— Не турбуйтесь. Найкращі трагіки країни будуть до ваших послуг. Про це я сам подбаю.

— Револьс невинний, — палко мовила Мерілін.

— Правосуддя не помиляється.

— Джоне, я прошу вас, особисто вас: врятуйте йому життя!

— Ви звертаєтесь, не за адресою, — розвів руками Триллінг, — я стороння особа.

— Це ваше останнє слово?

— Щодо Револьса — так.

— Ну що ж… — Мерілін підвелась. — Я сподівалаї ся, що… Я була кращої думки про вас.

Коли Мерілін пішла, Триллінг кілька секунд сидів нерухомо, підперши долонями голову. Не останнє місце в його думках займав Катіль Револьс. Те, що Револьс непричетний до обох замахів на Парчеллінга, Триллінг знав краще, ніж будь-хто інший. Але в тій великій грі, яку затіяв Триллінг, інженер Револьс був пішаком, і цей пішак мав загинути. Такі невмолимі закони гри.

В очах громадськості країни злочинець — Револьс. Якщо хто і сумнівається в цьому, його треба переконати. І про це подбає Великий Хазяїн. До його послуг газети, радіо, телебачення…

Важко звівшись на ноги, Триллінг підійшов до пульта зв’язку, який поблискував у пригаслих променях вересневого сонця.

На опуклому екрані виринуло обличчя начальника таємної поліції.

— Ви закінчили справу Револьса? — спитав Триллінг тихим голосом, що не віщував нічого доброго.

— Вірте, бос, я зробив усе…

— Чому ж досі немає обвинувального висновку?

— Але ж нам поки що бракує речових доказів злочину…

— Револьс у всьому зізнався, його зізнання запротокольовано, чого ж вам ще треба?

— Все це так, бос. Проте, як вам відомо, законодавство вимагає… До того ж медична комісія встановила, що в психіці Револьса є відхилення від норми. І судити таку людину…